Я ждав, коли він мене доторкнеться. Р-раз! — зашкарубла рука непоштиво вхопила мене за лікоть; два — замість плечистого ґевала на підлогу повалився товстий, непристойно жовточеревий змій. Великий, та неотруйний.
— А-а-а-а…
Якийсь час Атропка звивався на дошках, марно намагаючися зрозуміти, яким чином треба повзти. Потім діло налагодилось — тьмяно поблискуючи лускою, колишній плечистий молодець зазміївся в напрямку до дверей. Я перевів погляд на стариганя.
Обличчя його, і без того темне, налилося дурною кров’ю й зробилося наче вуглина. Одна біла брова злетіла вгору, друга опустилася, зовсім ховаючи око; я злякався, що норовливого діда вхопить грець.
— …Так що, шановний, я до вас по-доброму, а ви, значить, вернигор своїх викликаєте… То звідки у вас камінчик?
— На дрібниці розмінюєтеся, пане магу, — сказав старигань, і брови його збіглися в один волохатий острівець. — У давнину чаклуни самі до людей не заходжали, прислужників висилали… Мій це камінь, не вкрав, не купив. Мій… А хлопця назад оберніть, йому ще сьогодні з ковалем балакати, який роботу нам зіпсував, а гроші не…
Голубувата колінчаста блискавка, слабкенька, але дуже красива, ударила в стільницю прямо перед стариганем. Запахло смаленим; дід відхитнувся, не забувши, втім, сховати в кулаці кулон. Я відчував, як усе зростає роздратування: замість того, щоб швидко й ефективно витягнути зі старого такі потрібні для мене відомості, я все глибше вплутувався в якийсь сумнівний балаган. Змії, блискавки…
— Так, дрібний чаклун нині, — повідомив старигань крізь зуби. — Дрібний і квапливий, дарма що очі різні. Батько мій чаклунові служив — так той був таки справжній чаклун, не сумнівайтесь. Та щоб він сам у корчму прийшов, щоб перед мужиком блискавки метав?!
Не кажучи ні слова, я поліз за пояс. Витягнув футляр; глиняна потвора виявилася дуже холодною на дотик. Холодною й шерехатою; лівою рукою я вхопив муляж поперек тулуба, правою взявся за непропорційно велику голову. «За першим торканням до потилиці муляжу вмикається режим обвинувачення…»
Я подивився старому в очі.
Якби він осміхнувся, граючи бровами, або щось ще сказав — глиняна голова відділилася б від тулуба, не дожидаючись оголошення вироку. Потім — уже за хвилину — мені було гірко й соромно згадувати про напад люті, що охопив мене в цю мить.
Але старий нічого не сказав. Малоймовірно, що він знав, для чого слугує глиняна статуетка, — найпевніше, просто правильно прочитав вираз моїх очей.
Хвилина минула в мовчанні; а потім я опам’ятався. Відірвав погляд від обличчя стариганя, яке набуло тепер уже брудно-лимонного відтінку; подивився на свої руки із затиснутою в них фігуркою. Підкреслено неквапливо — щосили стараючись уникнути метушні — сховав статуетку назад у футляр.
«У практиці цього замовляння був випадок, коли людину покарали на смерть за пролиту каву… Названа вина має достоту відповідати справжній провині, у разі неправдивого звинувачення замовляння рикошетом б’є по каральнику…»
Ще секунда — і глиняний бовван розпався б. І закінчилася б моя влада. На рівному місці. А цей… цей упертюх…
Випадковість?
Пролита кава?
— Ладно, — тихо сказав старий. — Слухайте.
