І, даючи право привітатися іншим гостям, ми влилися нарешті до бенкетної зали.
— О так!.. — прошепотіла Ора, мимоволі стискаючи мій лікоть; я примружився — водночас від яскравого світла й оглушливої музики. Премилостива жабо, як полюбляв казати мій приятель Іл де Ятер; як же в цій тисняві, у цьому грюкоті й гомоні що-небудь зрозуміти?!
— Ви хоч кого-небудь тут знаєте? — зі здушеним смішком запитала Ора.
Спершу мені здалося, що я не знаю нікого. Більше того — що всі ці напудрені обличчя й усміхнені зубасті роти існують самі по собі, окремо від високих комірців, еполетів, пряжок, камзолів і мундирів із золотим гаптуванням. Мені здалося, що високі жіночі зачіски плавають у повітрі окремо від декольте й кринолінів — одне слово, королівський прийом здався мені чимось на кшталт велетенської окрошки в золотому казані. Тільки після певного зусилля мені вдалося опанувати себе; у якусь мить я подумав навіть, що ця мана має магічну природу, що на мене впливають; але ні, чужої волі тут не було й сліду. Просто я нервувався, просто я втомився, просто «вільних тхорів» нечасто запрошують на такі велелюдні прийоми…
А проти цього збіговиська навіть міський базар здавався острівцем тиші й усамітнення. Минуло не менше п’яти хвилин, перш ніж у жахливому гаморі я став розрізняти окремі голоси, а серед безлічі облич нарешті знайшлися знайомі фізіономії.
По-перше, пан префект — у парадному мундирі, обік від решти гостей, оточений купкою бундючних, теж високих і теж дуже широких у плечах панів. За їхніми спинами — маг першого ступеня, шпигун, якого я свого часу облив лимонадом.
По-друге, молодший із королівських магів — не ховаючись і не соромлячись, молодик стояв на сходинках, що вели до порожнього поки що трону, і розглядав натовп запрошених; у їхні помисли він проникати не намагався, однак найменший натяк на нелояльність відстежував.
Потім я побачив войовничого пана, який залишив свого меча при вході на східці. Його супроводу — карликів — у натовпі не було видно, і тільки певний вільний простір навколо мечоносця вказував на їхню присутність.
Потім я побачив благовидного дідуся, призначеного мага першого ступеня, — він розмовляв про щось із тим самим непоказним паном, якого я взяв на замітку як надступеневого й дуже серйозного. А потім, придивившись, я зрозумів, що в залі десятків два магів — і нема жодного нижчого за перший ступінь… Крім Ори, мабуть.
— Оро, — сказав я, мило всміхаючись супутниці. — Перед нами довга низка знайомств… Бачите тих двох добродіїв, що розмовляють? І того юнака в клубному камзолі? І того худорлявого суб’єкта з великими вухами? І цього…
— Вас цікавлять маги, — сказала Шанталія, повертаючи мені мою усмішку. — Хоч би що ви там думали про мої можливості, та вже виділити в натовпі мага я сяк-так умію!
— Прекрасно, — сказав я нетерпляче. — Отже, нам треба познайомитися з усіма цими…
У цю мить мене міцно взяли під лікоть. Я ледве спромігся не здригнутись.
— Ідіть за мною, — ледь чутно сказав старший із королівських магів (а це був саме він).
— Але зі мною супутниця, — і досі всміхаючись, я вивільнився.
— Супутниці в договорі не було, — сказав маг, і тільки дуже уважний спостерігач уловив би ознаки знервованості в його голосі. — Ви самі. Зараз.
Ора дивилася запитально. Я помітив, що молодий маг на сходинках трону теж поглядає в мій бік. І що за всім цим дуже уважно спостерігає пан префект.
— Звичайно, — сказав я, усміхаючись ширше можливого. — Одну секунду… — я обернувся до Ори. — Ласкава пані моя… Я залишу вас ненадовго. — І, нахилившись до самого вуха, додав: — Маги. Спостерігайте. Зрозуміло?
— Ну звісно ж, мій ласкавий пане, — промуркотіла Ора так гучно, що найближчі до нас гості озирнулися. — Звичайно, я скучатиму.
Королівський маг провів мене крізь декілька непоказних, де-не-де потайних, де-не-де просто прикритих портьєрами дверей. Піднявшись по кручених сходах, ми опинилися в геть темному, вузькому, як кротячий лаз, коридорчику; мій проводир відчахнув важку оксамитову завісу, і я зажмурився від сліпучого світла.
Просто перед нами — трохи вище — покоїлася туша палацової люстри. Звідси, зблизька, гігантський світильник уражав як розмірами, так і філігранністю роботи. Люстра здавалася пишним бронзовим деревом, кожний листок, кожну стеблинку було викувано так ретельно й з дотриманням таких деталей, що ставало шкода: адже знизу, із зали, неможливо оцінити всю красу цього витвору мистецтва…
Я подивився вниз.
Весь зал був як на долоні — на дуже великій долоні. Де-де в прогалинах між групками гостей крижано поблискував білий паркет. Я побачив, що в залі так тісно тому, що частина його відгороджена ширмами, там метушаться слуги й ломляться від страв уже накриті столи. Я зрозумів, що дивлюся крізь одне з вітражних вікон під стелею — колір скла надавав крихітним обличчям гостей то ляльково-рожевого, то мертвотно-синього відтінку.
