Пані мовчала. Під вибіленим магією волоссям її карі очі здавалися набагато темнішими, ніж були насправді; серйозність із певним відтінком жертовності робили її обличчя гарнішим і поважнішим і вже точно були поза порівнянням із колишньою гордовитою гримаскою.
— А як на мене, ви жодного разу не розважалися, — сказала вона нарешті. — Ви переймалися потребою карати. І шукали гідний об’єкт. Для Кари з великої літери. Знайшли?
— Усіх злодіїв не перекараєш, — сказав я, і несподівано для мене самого в голосі прозирнула гіркота. — Мені списали скаргами грубезний зошит, цілу комірну книгу… Я спалив її. У каміні.
— Тепер прийшов час розваг? — спитала вона з вимушеною усмішкою.
— Ви справді так серйозно ставитесь до цього вашого Закону Терезів? — відповів я питанням на питання.
Вона повільно кивнула:
— Безперечно. Це привід для насмішок?
— Ні… Знаєте, Оро, мені здається, що ви дуже нещасні.
Її бліді щоки трохи порожевіли, проте очі залишались ясними, а голос рівним:
— Ви маєте намір мене ощасливити, Хорте?
— Ні… — сказав я з жалем. — Ідеться всього лише про угоду.
— Тим краще, — вона кивнула. — Приємно мати справу з чесною людиною, — на слові «чесний» її голос ледь помітно затремтів.
Моя гостя роззирнулася — номер, який я найняв під виглядом товстого торгівця, не був вишуканий, але не був і бідний; ліжко здавалося кораблем під парчевим вітрилом запони, посуд для вмивання, так само як і нічна ваза під ліжком, був витриманий в єдиному стилі — порцеляна, розписана великими синіми квітами.
— У вас не буде вина? — спитала Ора, і голос її затремтів знову.
— Сам я не п’ю, та можу замовити для вас…
— Будь ласка, — сказала вона майже жалісно.
Поки я віддавав розпорядження служникові, вона сиділа біля стола, пряма, чорно-біла й цілковито пригнічена.
Чи подобалась вона мені?
Ще півгодини тому я твердо відповів би — «ні». Я не люблю жінок із вибіленим волоссям, владних, вередливих, жовчних.
Але невже мене здатна привабити жінка-жертва? Ось така покірна, зв’язана Законом Терезів, з прямою спиною й задертим підборіддям, з великими печальними очима?
Чи це так посміялося замовляння Кари? Я ще не використав його, а воно вже «використало» мене, інакше звідки ця звичка — любити жертву в ближньому своєму?
У двері постукався прислужник із вином — я велів йому поставити піднос перед дверима номера.
— Оро, не з примусу, а з приязні… Я мешкаю тут під личиною, слуга напевно підглядає. Зробіть ласку — візьміть під дверима ваше вино…
Вона легко підвелася. Закон Терезів є Закон Терезів; якби попросив я її стягнути з мене чоботи — стягне? Чи не схоче?
Цікаво.
— Я зовсім вам не подобаюсь, Оро? — спитав я з фальшивою усмішкою.
Вона зміряла мене сухим, гострим поглядом. Одним духом осушила свій келех; я вже готовий був підкинути їй цю ідею щодо чобіт, та все-таки опам’ятався. У даному разі жінка потрібна мені не для розваги — для діла…
Жінка тим часом промокнула губи серветкою. Глибоко зітхнула, піднялась і величною ходою пішла до ліжка; і поки вона йшла, дрібненькі гачечки на спинці її сукні взялися вискакувати з таких само дрібних петельок, самі собою і один за одним: трісь-трісь-трісь…
Зневажаю жіночу магію й успішно їй опираюсь — та Ора не застосувала жодного прямого діяння. Воля її спрямована була на маленькі сталеві гачечки, яких у будь-якій галантерейній крамничці хоч пригорщами греби; а що гачки вилітали з петельок так чудернацьки і сукня оголила спину так недбало й дивно, ніби жінка міняла шкіру, і що плечі, які показалися з-під шовків, були бездоганно білі та досконалі за формою, так магічного діяння тут не було ні на копійку, а була повага до Закону Терезів, який приписував із кредитором розплачуватися за повною програмою…
І от я піднімаюсь, за два кроки наздоганяю жертву, ніжно хапаю за волосся й розвертаю лицем до лиця, і так само ніжно, зубами, беруся за теплі, із запахом парфумів губи…
Ні. Я сиджу за столом, усіма десятьма пальцями вчепившись у край стільниці. Власному пориву можна інколи піддатися. Але вдіяти так, як сподівається провокатор…
— Оро! — глухо сказав я в оголену вже спину. — Справа, про яку я хочу вас прохати, нічого спільного не має з тілесними втіхами.
— Усе? — перепитала вона недовірливо.
— Потім ми повернемося назад. Якщо мене що-небудь затримає, ви повернетеся самі… Карету я оплачу.
— Ви використовуєте мене як пішака, — сказала вона задумливо.
— Ніхто не сказав, що я мушу використати вас як козирного туза. В усякому разі, після прийому ваше зобов’язання переді мною визнається виконаним. А вам же того й треба?
Вона несподівано всміхнулася:
— Ви ніколи не помічали, як ваші очі міняються ролями? Коли світиться синє око, ви стаєте надзвичайно привабливим. Зате коли загоряється жовте — на вас страшно дивитись… Як дивно.
І вона розсміялася. Якийсь час я дивився, як вона сміється, потім усміхнувся теж:
— Цікаво, а ви спеціально підфарбовуєте повіки трохи різними фарбами? Щоб виникала ілюзія різних очей, як у вроджених магів?
