- Так, - вів далі Коров’єв, - подиву гідних речей можна чекати з парників цього будинку, який об’єднав під своїм дахом кілька тисяч подвижників, що поклали віддати своє життя служінню Мельпомені, Полігімнії і Талії. Ти уявляєш собі, який зчиниться шарварок, коли хтось із них для початку подарує читацькому загалові “Ревізора” чи, в гіршому разі, “Євгенія Онєгіна”!
- І дуже просто, - знову-таки підтвердив Бегемот.
- Так, - продовжував Коров’єв і затурбовано підняв палець, - проте! Проте, кажу я і повторюю це - проте! Якщо на ці ніжні тепличні рослини не нападе який мікроорганізм, не підточить їх при корені, якщо вони не загниють! А таке буває з ананасами! Ой-йой-йой, як ще буває!
- До речі, - зацікавився Бегемот, просовуючи свою круглу голову в проміжок ґрат, - що це вони поробляють на веранді?
- Обідають, - пояснив Коров’єв, - додам до цього, любий мій, що тут вельми непоганий та недорогий ресторан. А я, до речі, як і кожен турист перед подальшою мандрівкою, маю хіть перекусити та випити великий кухоль холодного пива.
- І я, - відповів Бегемот, і обоє негідників затупали асфальтовою стежкою під липами просто до веранди ресторану, який не прочував біди.
Бліда та зануджена громадянка в білих шкарпеточках і в білому ж беретику з хвостиком сиділа на віденському дзиґлику біля входу на розі веранди - там, де в загородці з витких рослин було влаштовано вхідний отвір. Перед нею, на простому кухонному столі, лежала грубезна конторська книга, в яку громадянка, не знати для чого, вписувала всіх, хто заходив у ресторан. Цією саме громадянкою і було перетято шлях Коров’єву і Бегемоту.
- Ваші посвідки? - вона здивовано дивилася на пенсне Коров’єва, а ще і на примус Бегемота, і на роздертий Бегемотів лікоть.
- Приношу вам тисячу вибачень, які посвідки? - спитав Коров’єв з подивом.
- Ви - письменники? - своєю колією запитала громадянка.
- Безумовно, - гідно відповів Коров’єв.
- Ваші посвідки? - повторила громадянка.
- Красо моя... - почав ніжно Коров’єв.
- Я не краса, - урвала його мову громадянка.
- О, який жаль, - розчаровано сказав Коров’єв і вів далі: - Ну, що ж, як вам не вгодно бути красою, що було б вельми приємно, можете не бути нею. Так ось, щоб пересвідчитися в тому, що Достоєвський - письменник, невже потрібно правити з нього посвідку? Та візьміть ви перші-ліпші п’ять сторінок з першого-ліпшого його роману і без жодної там посвідки переконаєтеся, що маєте справу з письменником. Та я певен, що в нього і посвідки ніякої не було! Як ти гадаєш? - звернувся Коров’єв до Бегемота.
- Б’юсь об заклад, що не було, - відповів той, ставлячи примус на стіл коло книги й витираючи рукою піт на закіптюженому лобі.
- Ви - не Достоєвський, - сказала громадянка, яку збивав з пантелику Коров’єв.
- Ну, звідки видно, звідки видно? - відповів кіт.
- Достоєвський помер, - проказала громадянка, але якось не дуже впевнено.
- Протестую! - палко вигукнув Бегемот. - Достоєвський безсмертний!
- Ваші посвідки, громадяни, - сказала громадянка.
- Згляньтесь, це врешті смішно, - не відступався Коров’єв, - зовсім не посвідкою визначається письменник, а тим, що він пише! Звідки ви знаєте, які заміри нуртують у моїй голові? Або в цій голові? - і він показав на голову Бегемота, з якої той відразу скинув кепку, ніби для того, щоб громадянка могла краще оглянути її.
- Дайте пройти, громадяни, - вже нервуючи, сказала вона.
Коров’єв і Бегемот посторонились і пропустили якогось письменника в сірому костюмі, в літній, без краватки, білій сорочці, комір якої широко лежав на комірі піджака, і з газетою під пахвою. Письменник привітно кивнув громадянці, на ходу поставив у підсунутій йому книзі якусь закарлюку та й попрямував на веранду.
- Гай-гай, не нам, не нам, - журно заговорив Коров’єв, - а йому перепаде отой крижаний кухоль пива, про який ми, бідні блукачі, так мріяли з тобою. Становище наше безрадісне і безпорадне, і я не знаю, що діяти.
Бегемот лише гірко розвів руками і насадив кепку на круглу голову, порослу густим волоссям, яке дуже скидалось на котячу шерсть. І в цю мить негучний, але владний голос пролунав над головою громадянки:
~ Пропустіть, Софіє Павлівно.
Громадянка з книгою обімліла: в зелені вхідного отвору постали білі фрачні груди і гостра клинцем борідка флібустьєра. Він привітно дивився на двох сумнівних голодранців і, навіть більше того, робив їм запрошувальні жести. Авторитет Арчибальда Арчибальдовича був річчю, яка мала значну вагу в ресторані, що він ним завідував, і Софія Павлівна покірно спитала Коров’єва:
- Ваше прізвище?
- Панаєв, - ґречно відповів той.
Громадянка записала це прізвище і підняла запитальний погляд на Бегемота.
- Скабичевський, - пропищав кіт, чомусь показуючи на свій примус.
Софія Павлівна записала і це і посунула книгу відвідувачам, щоб вони поставили підписи в ній. Коров’єв навпроти прізвища “Панаєв” написав “Скабичевський”, а Бегемот навпроти Скабичевського написав “Панаєв”.
