- Тому що я не хочу, щоб ти був жив-здоров, - відповів зухвало приходень.
- Але тобі доведеться змиритися з цим, - заперечив Воланд, і посмішка покривила йому рот, - тільки-но ти ступив на дах, як уже утнув дурницю, і я тобі скажу, в чому вона полягає, - вона в твоїх інтонаціях. Ти вимовив свої слова так, наче ти не визнаєш тіней, а також зла. Чи не зробиш ти ласку розкинути розумом над питанням: що б утворювало твоє добро, якби не існувало зла, і як би виглядала земля, коли б з неї пощезали тіні? Адже тіні утворюються від речей та людей. Ось тінь моєї шпаги. А бувають тіні від дерев і від живих істот. Чи не хочеш ти обідрати всю земну кулю, змівши з неї геть усі дерева та все живе заради своєї примхи втішатися голим світлом? Ти глупак.
- Я не буду сперечатися з тобою, старий софісте, - відповів Левій Матвій.
- Ти не можеш зі мною сперечатися через те, про що я вже згадував: ти - глупак, - відповів Воланд і запитав: - Ну, кажи стисло, не стомлюючи мене, для чого з’явився?
- Він прислав мене.
- Що ж він велів тобі передати, рабе?
- Я не раб, - усе дужче злостячись, відповів Левій Матвій, - я його учень.
- Ми говоримо з тобою різними мовами, як завше, - відгукнувся Воланд, - але речі, про які йдеться, від цього не змінюються. Отже?..
- Він прочитав твір майстра, - заговорив Левій Матвій, - і просить тебе, щоб ти узяв майстра з собою та винагородив його супокоєм. Невже це важко тобі зробити, духу зла?
- Мені будь-що не важко зробити, - відповів Во-ланд, - і це тобі добре відомо. - Він помовчав і додав: - А що ж ви не берете його до себе, у світло?
- Він не заслужив світла, він заслужив супокій, - печальним голосом проказав Левій.
- Передай, що буде виконано, - відповів Воланд і додав, причому око його спалахнуло: - І мерщій облиш мене.
- Він просить, щоб ту, котра любила та страждала через нього, ви взяли б також, - вперше благально звернувся Левій до Воланда.
- Без тебе ми ніяк не здогадалися б про це. Йди геть.
Левій Матвій після цього зник, а Воланд прикликав до себе Азазелло і наказав йому:
- Лети до них і все влаштуй.
Азазелло облишив терасу, і Воланд лишився сам. Але самотність його не була тривалою. Пролунали на плитах тераси кроки та голоси, і перед Воландом постали Коров’єв і Бегемот. Але тепер примуса з товстуном не було, а обтяжений він був іншими речами. Так, під пахвою в нього був невеличкий краєвид у золотій рамі, через руку було перекинуто кухарський напівобгорілий халат, а в другій руці він тримав цілу сьомгу в шкурі й з хвостом. Від Бегемота і Коров’єва тхнуло паленим, пика Бегемота була в сажі, а кепка наполовину обгоріла.
- Салют, мессіре, - прокричала невтомна пара, і Бегемот замахав сьомгою.
- Ну й гарні, - сказав Воланд.
- Мессіре, уявіть, - загорлав збуджено і радісно Бегемот, - мене мародером обізвали!
- Висновуючи з принесених тобою речей, - відповів Воланд, позираючи на краєвид, - ти і є мародер.
- Чи вірите, мессіре... - задушевним голосом розпочав Бегемот.
- Ні, не вірю, - стисло відповів Воланд.
- Мессіре, присягаюсь, я робив героїчні спроби врятувати те, що було можливо, і оце все, що пощастило відстояти.
- Ти краще скажи, від чого Грибоєдов загорівся? - спитав Воланд.
Обоє, і Коров’єв і Бегемот, розвели руками, підняли очі до неба, а Бегемот гукнув:
- Не збагну! Сиділи мирно, тихо-спокійно, закусювали...
- І раптом - трах, трах! - підхопив Коров’єв. - Стрілянина! Стерявшись від страху, ми з Бегемотом пустилися бігти на бульвар, переслідувачі за нами, ми метнулися до Тімірязєва!..
- Але почуття обов’язку, - прилучився Бегемот, - побороло наш ганебний страх, і ми повернулися!
- О, ви повернулися? - сказав Воланд. - Безперечно, тоді будівля згоріла дощенту.
- Дощенту! - гірко потвердив Коров’єв. - Тобто буквально, мессіре, дощенту, як ви зводили влучно висловитися. Самі головешки!
- Я кинувся, - розповідав Бегемот, - у залу засідань, - це ту, з колонами, мессіре, - розраховуючи витягнути щось вартісне. О, мессіре, моя дружина, якби лишень вона в мене була, двадцять разів могла позостатися вдовою! Але, на щастя, мессіре, я нежонатий, і скажу вам напрямки - щасливий, що не жонатий. О, мессіре, чи можна проміняти парубоцьку волю на гнітюче ярмо!
- Знову почалася якась нісенітниця, - завважив Воланд.
- Слухаюсь і продовжую, - відповів кіт, - так, ось краєвид. Більше нічого неможливо було винести із зали, полум’я вдарило мені в обличчя. Я побіг до комори, врятував сьомгу. Я побіг на кухню, врятував халат. Я гадаю, мессіре, що зробив усе, що міг, і не збагну, чим пояснити скептичний вираз на вашому обличчі.
- А що робив Коров’єв у той час, коли ти мародерствував? - спитав Воланд.
- Я допомагав пожежникам, мессіре, - відповів Коров’єв, показуючи на розірвані штани.
- О, якщо так, то, безперечно, доведеться будувати нову споруду.
- Вона буде зведена, мессіре, - відгукнувся на його слова Коров’єв, - смію запевнити вас у цьому.
- Ну, що ж, лишається побажати, щоб вона була краща колишньої, - зазначив Воланд.
- Так і буде, мессіре, - сказав Коров’єв.
- Вже ви вірте мені, - докинув кіт, - я справжнісінький пророк.
