- Я зачекаю на вас тут, - прокричав Азазелло, склавши руки дудкою, то висвітлюючись блискавкою, то щезаючи в сірій пелені, - прощайтесь, але швидко!
Майстер і Марґарита позіскакували з кульбак і полетіли, мелькаючи, як водяні тіні, через сад клініки. Ще за мить майстер навиклою рукою відсовував балконні ґрати в кімнаті № 17. Марґарита йшла слідом. Вони увійшли до Іванка, невидимі й непомічені під час гуркоту і виття грози. Майстер зупинився коло ліжка.
Іванко лежав непорушно, як і тоді, коли вперше переживав грозу в домі свого спочивання. Але він не плакав, як того разу. Коли він приглянувся добре до темної постаті, яка промкнулася до нього з балкона, він сів у ліжку, простягнув руки і промовив радісно:
- О, це ви! А я все чекаю, чекаю вас! Ось і ви, мій сусіде!
На це майстер відповів:
- Я тут! Але вашим сусідом, на жаль, більше не можу бути. Я відлітаю назавжди і прийшов до вас лише для того, щоб попрощатися.
- Я це знав, я здогадувався, - тихо відповів Іван і спитав: - Ви зустріли його?
- Так, - сказав майстер, - я прийшов попрощатися з вами, бо ви були єдиною людиною, з якою я говорив останнім часом.
Іванко просвітлився і сказав:
- Як добре, що ви сюди залетіли. А я свого слова дотримаю, віршиків базграти більше не буду. Мене інше тепер захопило, - Іванко усміхнувся і здумілими очима глянув кудись повз майстра, - я інше хочу написати. Я тут поки лежав, знаєте, багато чого зрозумів.
Майстер схвилювався від цих слів і заговорив, підсідаючи на край Іванкового ліжка:
- А це добре, це добре. Ви про нього продовження напишіть!
Іванкові очі спалахнули:
- А ви самі хіба не будете? - Тут він похилив голову і скрушно додав: - О, так... що ж це я питаю, - Іванко по-косував на долівку, подивився злякано.
- Так, - сказав майстер, і голос його видався Іванкові незнайомим і глухим, - я вже більше не писатиму про нього. Мені належить робити інше.
Шум грози прошив далекий посвист.
- Ви чуєте? - спитав майстер.
- Шумить гроза...
- Ні, це кликано мене, мені пора, - пояснив майстер і підвівся з ліжка.
- Стривайте! Ще одне слово, - попросив Іван, - а її ви знайшли? Вона вам залишилася вірною?
- Ось вона, - відповів майстер і показав на стіну.
Від білої стіни відійшла темна Марґарита і наблизилася до ліжка. Вона дивилася на юнака, який лежав, і в очах її читалася скорбота.
- Бідний, бідний... - безгучно зашептала Марґарита і похилилася над ліжком.
- Яка гарна, - без заздрості, але з сумом і з якимось тихим розчуленням проговорив Іван, - бачте, як у вас усе до ладу вийшло. А ось у мене не так. - Тут він подумав і замислено докинув: - А втім, можливо, і так...
- Так, так, - прошепотіла Марґарита і ще ближче нахилилася над лежачим, - ось я поцілую вас у чоло, і все у вас буде так, як треба... в цьому ви вже мені повірте, я вже все бачила, все знаю.
Лежачи, юнак оповив її шию руками, і вона поцілувала його.
- Прощай, учню, - ледь чутно сказав майстер і почав танути в повітрі.
Він щез, з ним разом щезла і Марґарита. Балконові ґрати заклацнулися.
Іванка опанував неспокій. Він сів на постелі, озирнувся тривожно, навіть простогнав, заговорив сам до себе, став на ноги. Гроза вирувала все дужче і, видно, розтривожила йому душу. Хвилювало його ще й те, що за дверима він своїм, уже звиклим до постійної тиші, слухом уловив неспокійні кроки, глухі голоси. Він покликав, нервуючись уже і здригаючись:
- Прасковіє Федорівно!
Прасковія Федорівна вже входила до кімнати, запитально й насторожено дивлячись на Іванка.
- Що? Що таке? - питала вона. - Гроза непокоїть? Ну, нічого, нічого... Зараз вам допоможемо. Зараз я лікаря покличу.
- Ні, Прасковіє Федорівно, не треба лікаря кликати, - сказав Іванко, занепокоєно дивлячись не на Прасковію Федорівну, а на стіну, - зі мною нічого такого особливого немає. Я вже розбираюсь тепер, ви не бійтесь. Ви мені краще скажіть, - щиросердно попросив Іван, - а що там поряд, у сто вісімнадцятій кімнаті зараз подіялося?
- У вісімнадцятій? - перепитала Прасковія Федорівна, і очі її забігали. - А нічого там не подіялося.
Але голос її був нещирий, Іванко відразу це завважив і сказав:
- Е, Прасковіє Федорівно! Ви людина така правдива... Ви думаєте, я бушуватиму? Ні, Прасковіє Федорівно, цього не буде. А ви краще напрямки кажіть. Адже я крізь стіну все відчуваю.
- Упокоївся сусід ваш ось зараз, - прошепотіла Прас-ковія Федорівна, будучи неспроможною перебороти свою правдивість та доброту, і перелякано подивилася на Іванка, уся облившись світлом блискавки. Але з Іванком нічого не сталося страшного. Він тільки багатозначно підняв палець і сказав:
- Я так і знав! Я запевняю вас, Прасковіє Федорівно, що зараз у місті ще упокоїлася одна людина. Я навіть знаю, хто, - тут Іванко таємниче посміхнувся, - це жінка!
Розділ 31
