Марґарита налила Азазеллу коньяку, і він охоче вихилив його. Майстер, не зводячи з нього очей, інколи під столом непомітно щипав себе в зап’ястя лівої руки. Але те щипання не допомогло. Азазелло не розставав у повітрі, та, сказати по правді, в цьому не було жодної потреби. Нічого страшного в рудуватому невисокому чоловікові не було, хіба що ось око з більмом, але таке буває і без жодного чаклунства, хіба що одіж не зовсім звичайна - якась ряса чи плащ, - знову-таки, якщо розважно подумати, і таке трапляється. Коньяк він також ловко пив, як усі добрі люди, цілими стопками і не закушуючи. Від цього самого коньяку в майстра зашуміло в голові й він почав міркувати:
“Ні, Марґарита має рацію! Певно, переді мною сидить посланець диявола. Адже я сам не пізніше як учора вночі доводив Іванові, що той зустрів на Патріарших саме сатану, а тепер чомусь перелякався цієї думки й зачав щось торочити про гіпнотизерів та галюцинації. Які тут у чорта гіпнотизери!”
Він почав приглядатися до Азазелло і переконався в тому, що в очах у того проглядає щось силуване, якась думка, котрої він до часу не викладає. “Він не так собі з візитом, а з’явився він з певним дорученням”, - думав майстер.
Його спостережливість йому не зрадила.
Випивши третю стопку коньяку, який на Азазелло анітрохи не впливав, візитер заговорив так:
- А затишненький підвал, нехай йому біс! Одне лишень питання виникає, що в ньому робити, в цьому підвальчику?
- Це самісіньке кажу і я, - засміявшись, відповів майстер.
- Чому ви мене непокоїте, Азазелло? - попитала Марґарита. - Якось та буде!
- Що ви, що ви! - загукав Азазелло, - я і на гадці не мав вас непокоїти. Я й сам кажу - якось та буде. Так! Мало не забув, мессір передавав вам вітання, а ще велів сказати, що запрошує вас відбути з ним невелику прогулянку, якщо, певно, ви забажаєте. То що ви на це скажете?
Марґарита під столом штовхнула ногою майстра.
-- 3 великим задоволенням, - відповів майстер, вивчаючи Азазелло, а той вів далі:
- Ми сподіваємося, що і Марґарита Миколаївна н^ відмовиться від цього?
- Хто-хто, а вже я напевне не відмовлюсь, - сказала Марґарита, і знову її нога черкнула ногу майстра.
- Пречудово! - вигукнув Азазелло. - Оце я люблю! Раз-два і готово! Не те, що тоді в Александрівському саду!
- Ох, не нагадуйте мені, Азазелло! Я була дурна тоді. Втім, і докоряти мені суворо не слід за це - адже не кожного дня здибуєшся з нечистою силою!
- Ще б пак, - підтверджував Азазелло, - коли б кожного дня, це було б приємно!
- Мені й самій до вподоби швидкість, - говорила Марґарита збуджено, - до вподоби швидкість і голизна. Як з маузера - раз! Ох, як він стріляє, - вигукнула Марґарита, звертаючись до майстра, - сімка під подушкою і в будь-яке вічко... - Марґарита почала п’яніти, від чого очі в неї розгорілися.
- І знову-таки забув, - прокричав Азазелло, ляснувши себе по лобі, - ото забігався. Адже мессір прислав вам даруночок, - тут він звернувся саме до майстра, - пляшку вина. Майте на увазі, що це те саме вино, котре пив прокуратор Іудеї. Фалернське вино.
Цілком природно, що така унікальна річ вельми зацікавила і Марґариту і майстра. Азазелло видобув із шматка темної трунної парчі геть запліснявілий глек. Вино нюхали, розлили в склянки, дивилися крізь нього на світло, яке тьмарилося у вікні перед грозою. Бачили, як усе забарвлювалось у колір крові.
- Здоров’я Воланда! - вигукнула Марґарита, підносячи свою склянку.
Усі троє приклалися до склянок і зробили по великому ковтку. Тієї ж миті передгрозове світло почало гаснути в очах майстра, дихання йому перехопило, і він відчув, що надходить кінець. Він ще бачив, як смертельно пополотніла Марґарита, безпорадно простягаючи до нього руки, ронить голову на стіл, а потім сповзає на підлогу.
- Отруйник... - устиг ще крикнути майстер. Він хотів схопити ніж зі столу, щоб ударити ним Азазелло, але рука його безсило ковзнула по скатертині, все навколо майстра в підвалі налилося чорною барвою, а потім і зовсім зникло. Він упав навзнак і, падаючи, розсік собі шкіру на скроні об ріжок дошки бюро.
Коли отруєні затихли, Азазелло почав діяти. Передусім він метнувся у вікно і через мить був у віллі, в якій жила Марґарита Миколаївна. Завжди ретельний та акуратний Азазелло хотів пересвідчитися, чи все виконано, як слід. І все чинилося до ладу. Азазелло бачив, як понура жінка, що дожидалася повернення чоловіка, вийшла зі своєї спальні, нагло зблідла, схопилася за серце і, скрикнувши безпорадно:
- Наташо! Хто-небудь... до мене! - упала на підлог серед вітальні, не дійшовши до кабінету.
- Все гаразд, - сказав Азазелло.
