- Ну, гаразд, - казав майстер, - відьма то й відьма. Дуже славно та придобно! Мене, отож, викрали з лікарні... Також вельми гарно! Повернули сюди, хай буде так... Припустімо навіть, що нас не кинуться... Але скажи ти мені заради усього святого, чим і як ми житимемо? Кажучи це, я вболіваю за тебе, повір мені.
Цієї миті у віконечку з’явилися тупоносі черевики й нижня частина брюк у прожилку. Потім ці брюки зігнулися в колінах, і денне світло заступив чийсь ваговитий зад.
- Алоїзію, ти вдома? - спитав голос десь угорі над брюками, за вікном.
- Ось, починається, - сказав майстер.
- Алоїзій? - перепитала Марґарита, підходячи ближче до вікна. - Його вчора арештували. А хто його питає? Як ваше прізвище?
Вмить коліна і зад зникли, і чутно було, як стукнула хвіртка, після чого все врівноважилося. Марґарита впала на диван і реготала так, що сльози покотилися з її очей. Але коли вона стишилася, обличчя її різко перемінилося, вона заговорила серйозно і, говорячи, зсунулася з дивана, підповзла до колін майстра і, заглядаючи йому в очі, почала гладити голову.
- Як ти страждав, як ти страждав, мій бідний! Про це знаю лишень я. Поглянь, у тебе сиві нитки в голові і вічна складка коло губ. Мій єдиний, мій любий, не думай ні про що. Тобі довелося забагато думати, і тепер буду думати за тебе я! ї я присягаюся тобі, присягаюся, що все буде невимовно прекрасно.
- Я нічого не боюся, Марґо, - раптом відповів їй майстер і підвів голову, і видався їй таким, яким був, коли відтворював те, чого ніколи не бачив, але про що достеменно знав, як воно було, - і не боюся, бо я вже все пережив. Мене забагато лякали і нічим більше налякати не можуть. Але мені жаль тебе, Марґо, ось у чому притичина, ось чому я товкмачу про одне й те саме. Опам’ятайся! Нащо тобі ламати своє життя з недужим і вбогим? Повернися до себе! Шкода тебе, тому це і кажу.
- О, ти, ти, - хитаючи скуйовдженою головою, шепотіла Марґарита, - о, ти, маловірна, нещасна людино. Я через тебе всю ніч учора дрижала голяка, я втратила свою природу і замінила її новою, кілька місяців я сиділа в темній комірчині й думала лише про одне - про грозу над Єршалаїмом, я виплакала собі очі, а тепер, коли прийшло несподіване щастя, ти мене проганяєш? Ну, що ж, я піду, я піду, але знай, що ти жорстока людина! Вони спустошили тобі душу!
Гірка ніжність піднялася до серця майстра, і, невідь чому, він заплакав, уткнувшись у Марґаритине волосся. Та, і собі плачучи, шептала йому, і пальці її тремтіли на скронях майстра.
- Так, білі нитки, нитки... на моїх очах покривається снігом голова, ах, моя багатостражденна голово. Глянь, які в тебе очі! У них пустеля... А плечі, плечі під тягарем... Покалічили, покалічили... - Мова Марґарити ставала безладною, вона здригалася від плачу. Тоді майстер витер очі, підвів з колін Марґариту, встав і сам і твердо сказав:
- Годі! Ти мене присоромила. Я ніколи більше не допущуся малодушності й не повернуся до цього питання, будь спокійна. Я знаю, що ми обоє жертви своєї душевної недуги, котру, можливо, я передав тобі... Ну що ж, разом і понесемо її.
Марґарита наблизила губи до вуха майстрові й прошепотіла:
- Клянуся тобі твоїм життям, клянуся вгаданим тобою сином звіздаря, все буде добре.
- Ну, і гаразд, гаразд, - озвався майстер і, засміявшись, додав: - Певно, коли люди до краю зневажені, як ми з тобою, вони шукають рятунку від потойбічної сили! Ну, що ж, згоден шукати там.
- Ну ось, ну ось, тепер ти колишній, ти смієшся, - відповіла Марґарита, - і ну тебе до біса з твоїми вченими словами. Потойбічні чи не потойбічні - хіба не однаково? Я хочу їсти.
І вона потягла за руку майстра до столу.
- Я не маю певності, що ці наїдки не западуться зараз у землю чи не вилетять у вікно, - говорив той, цілком заспокоївшись.
- Вони не вилетять! І якраз у цей момент у віконці почувся гундосий голос:
- Мир вам.
Майстер здригнувся, а Марґарита, яка вже звикла вже до надзвичайного, вихопилася:
- Та це Азазелло! О, як це любо, як це гарно! - І, шепнувши майстру: - Ось бачиш, бачиш, нас не полишають! - метнулася відчинити двері.
- Ти хоч запнись, - кинув їй услід майстер.
- Плювала я на це, - відповіла Марґарита вже з коридорчика.
І ось Азазелло вже вклонявся, вітався з майстром, блискаючи до нього своїм кривим оком, а Марґарита вигукувала:
- О, яка я рада! Я ніколи не була така рада в житті! Але даруйте, Азазелло, що я гола!
Азазелло просив не турбуватися, запевняв, що він бачив не тільки голих жінок, але навіть жінок з начисто обідраною шкірою, охоче підсів до стола, перед тим поставивши в куток біля груби якийсь згорток у темній парчі.
