О пів на одинадцяту тога вечора, коли Беряіоз загинув на Патріарших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, й у ній скніли дванадцятеро літераторів, що зібралися на засідання і чекали Михайла Олександровича.
Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у правлінні МАСОЛІТу, вельми потерпали від задухи. Жоден відсвіжуючий струмінь не потрапляв через порозчинювані вікна. Москва віддавала нагромаджений за день у асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегші. Тхнуло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанова кухня, і всім праглося пити, всі нервували і сердилися.
Белетрист Бескудніков - тихий, пристойно зодягнутий чоловік з уважними і водночас невловимими очима - витяг годинника. Стрілка повзла до одинадцяти. Бескудніков стукнув пальцем по циферблату, показав його сусідові, поету Двубратському, який сидів на столі й з нудьги теліпав ногами в жовтих черевиках на гумовій підошві.
- Ого, - буркнув Двубратський.
- Хлопець, певно, на Клязьмі застряг, - густим голосом відгукнулася Настя Луківна Неодмінова, московська купецька сирота, яка стала письменницею і писала батальні морські оповідання під псевдонімом “Штурман Жорж”.
- Даруйте! - сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. - Я б і сам зараз охоче на ґаночкові чайку попив, замість того щоб тут упрівати. Адже засідання призначено на десяту?
- А зараз чудово на Клязьмі, - під’юджувала присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літературне селище Перелигіно на Клязьмі - спільне болісно-чутливе місце. - Тепер уже соловейки, напевно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.
- Третій рік сплачую грошики, щоб дружину, яка слабує на базедову хворобу, відвезти в цей рай, та щось нічого хвилі не несуть, - гірко, з трутизною сказав новеліст Ієронім Поприхін.
- Це вже як кому повезе, - прогудів з підвіконня критик Абабков.
Втіха загорілася в маленьких очицях Штурмана Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:
- Негоже, товариші, заздрити. Дач лише двадцять дві, і будують ще тільки сім, а нас у МАСОЛІТі три тисячі.
- Три тисячі сто одинадцять осіб, - докинув хтось із кутка.
- Ось бачите, - вела далі Штурман, - що ж подієш? Природно, що дачі дістають найталановитіші з нас...
72
- Генерали! - напрямки встряв у розбрат Глухарьов-сценарист.
Бескудніков, удавано позіхаючи, вийшов з кімнати.
- Один у п’яти кімнатах у Перелигіні, - вслід йому сказав Глухарьов.
- Лаврович один у шести, - вигукнув Денискін, - та їдальня дубом обшита!
- Ет, зараз не до того, - прогудів Абабков, - он уже пів на дванадцяту.
Зчинився галас, назрівало щось ніби заколот. Почали телефонувати в ненависне Перелигіно, потрапили не в ту дачу, до Лавровича, дізналися, що він пішов на річку, і від того вкрай роздратувалися. Навмання подзвонили в комісію красного письменства по додатковому № 930 і, звісно, нікого там не знайшли.
- Він міг би і зателефонувати! - репетували Денискін, Глухарьов і Квант.
Ох, кричали вони даремно: не міг Михайло Олександрович нікуди телефонувати. Далеко, далеко від Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячоватними лампами, на трьох цинкових столах лежало те, що лишень недавно було Михайлом Олександровичем.
На першому - голе, в засохлій крові, тіло з перебитою рукою і розчавленою грудною кліткою, на другому - голова з вибитими передніми зубами, з осклілими відкритими очима, які не лякало прегостре світло, а на третьому - купа зашерхлих ганчірок.
Коло позбавленого голови стояли: професор судової медицини, патологоанатом і його прозектор, представники слідства і викликаний телефоном від хворої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза по МАСОЛІТу - літератор Желдибін.
Машина заїхала за Желдибіним і, насамперед, разом зі слідством відвезла його (десь опівночі це було) на помешкання вбитого, де було виконане опечатування його паперів, а потім уже всі поїхали до моргу.
І ось тепер ті, що стояли коло останків небіжчика, радилися, як краще вчинити: чи пришити відрізану голову до шиї, чи виставити тіло в грибоєдовській залі, просто щільно закривши мерця до підборіддя чорним покровом?
Так, Михайло Олександрович нікуди не міг дзвонити, і зовсім даремно обурювалися й репетували Денискін, Глухарьов і Квант з Бескудніковим. Рівно опівночі всі дванадцятеро літераторів залишили горішній поверх і зійшли в ресторан. Тут знову вони про себе недобрим словом пом’янули Михайла Олександровича: всі столики на веранді, природно, були вже заповнені, й довелося залишатися вечеряти в цих ошатних, але задушливих залах.
І рівно опівночі в першій з них щось гримнуло, задеренчало, посипалося, заскакала. І відразу тоненький чоловічий голос на одчай душі закричав під музику: “Алілуя!!” Це вдарив славетний грибоєдовський джаз. Вкриті випотами обличчя наче засвітилися, видалося, що ожили на стелі намальовані коні, в лампах немов додали світла, і раптовно, наче зірвавшись з припону, затанцювали обидві зали, а за ними і веранда.
