Головний, очевидячки, взяв собі за звичай погоджуватися з усіма і тішитися всьому, хоч що б йому казали довкола, і висловлювати це, примовляючи: “Славно, славно...”
- Славно! - сказав Стравінський, повертаючи комусь аркуш, і звернувся до Івана: - Ви - поет?
- Поет, - понуро відповів Іван і вперше притьмом відчув якусь незбагненну відразу до поезії, а його власні вірші, які пригадались йому цієї миті, здалися чомусь неприємними. Морщачи обличчя, він у свою чергу спитав Стравінського:
- Ви - професор?
На це професор Стравінський згідливо-люб’язно похилив голову.
- І ви - головний тут? - вів далі Іван.
Стравінський і на це вклонився.
- Мені з вами треба поговорити, - багатозначно сказав Іван Миколайович.
- Я для цього і прийшов, - відгукнувся Стравінський.
- Річ ось у чому, - почав Іван, відчуваючи, що настала вирішальна мить, - мене тут у божевільного пошили, ніхто не хоче слухати!..
- О ні, ми вислухаємо вас дуже уважно, - серйозно й заспокійливо сказав Стравінський, - і в божевільного шити вас ні за що не дозволимо.
- Тож слухайте: учора ввечері на Патріарших ставках я зустрівся з таємничою особою, чужоземцем не чужоземцем, який наперед знав про смерть Берліоза і особисто бачив Понтія Пілата.
Почет мовчки і незворушно слухав поета.
- Пілата? Пілат - це той, що жив за Ісуса Христа? - мружачись на Івана, запитав Стравінський.
- Той самий.
- Ага, - сказав Стравінський, - а цей Берліоз загинув під трамваєм?
- Так, його саме вчора при мені і зарізало трамваєм на Патріарших, а цей загадковий громадянин...
- Знайомий Понтія Пілата? - запитав Стравінський, який, вочевидь, відзначався великою кмітливістю.
- Саме він, - підтвердив Іван, вивчаючи Стравінського. - Так от він сказав наперед, що Аннушка розлила олію... А він і послизнувся саме на тому місці! Як ви на це подивитесь? - багатозначно спитав Іван, розраховуючи справити великий ефект своїми словами.
Але цього ефекту не було, а Стравінський звичайнісінько поставив наступне питання:
- А хто ж ця Аннушка?
Це запитання трохи роздратувало Івана, обличчя його , пересмикнуло.
- Аннушка тут нічого не важить, - промовив він нервуючи. - Біс її знає, хто вона така. Просто дурепа якась із Садової. А важить тут те, що він наперед знав, розумієте, наперед знав про олію! Ви мене розумієте?
- Дуже добре розумію, - серйозно відповів Стравінський і, торкнувшись коліна поетового, додав: - Не хвилюйтесь і продовжуйте.
- Продовжую, - сказав Іван, намагаючись упасти в тон Стравінському і знаючи з гіркого досвіду, що тільки врівноваженість допоможе йому, - так от цей страшний тип, а він бреше, що консультант, має якусь надзвичайну силу... Наприклад, за ним поженешся, а догнати його - не доженеш. А з ним ще двоє, також гарні, але на свій копил: якийсь довготелесий у битих скельцях і, окрім цього, неймовірних розмірів кіт, що самостійно їздить трамваєм. Окрім того, - Іван, якого ніхто не перепиняв, говорив щодалі запальніше і переконливіше, - він особисто був на балконі в Понтія Пілата, у чому немає жодних сумнівів. Так що ж це таке? Га? Його слід негайно заарештувати, а то він накоїть несказанного лиха.
- Так ось ви і домагаєтеся, щоб його арештували? Правильно я вас зрозумів? - запитав Стравінський.
“Він тямковитий, - подумав Іван, - слід визнати, що серед інтелігентів також трапляються на диво розумні. Цього не заперечиш”, - і відповів:
- Цілком слушно! Та як же не домагатися, ви поміркуйте самі. А тим часом мене силоміць затримали тут, тицяють в очі лампу, купають у ванні, про дядечка Федю розпитують!.. А його вже на світі давно нема! Я вимагаю, щоб мене якнайшвидше випустили.
- Ну що ж, славно, славно! - відгукнувся Стравінський. - От і з’ясувалось усе. Справді, яка рація затримувати в лікарні людину здорову? Гаразд. Я вас зараз же випишу звідси, якщо ви мені скажете, що ви нормальні. Не доведете, а тільки скажете. Отже, ви нормальні?
Запала цілковита мовчанка, і дебела жінка, яка вранці ходила коло Івана, побожно глянула на професора, а Іван ще раз подумав: “А таки розумний”.
Пропозиція професора йому дуже сподобалася, але перш ніж відповісти, він глибоко замислився, морщачи лоба, і, нарешті, твердо сказав:
- Я - нормальний!
- Ну от і славно, - полегшено вигукнув Стравінський, - а коли так, то розміркуймо логічно. Візьмімо ваш учорашній день, - він обернувся, і йому негайно подали Іванів аркуш. - У пошуках невідомого чоловіка, який відрекомендувався вам як знайомий Понтія Пілата, ви вчора діяли так, - Стравінський почав загинати довгі пальці, зиркаючи то на аркуш, то на Івана, - повісили на груди іконку. Було?
- Було, - похмуро погодився Іван.
