- Зірвалися з огорожі, пошкодили собі обличчя. Так? Прийшли в ресторан з запаленою свічкою в руці, в самій білизні, і в ресторані побили когось. Привезли вас сюди зв’язаним. Потрапивши сюди, ви телефонували в міліцію і просили вислати кулемети. Потім ви зробили спробу викинутися з вікна. Так? Запитую: чи можна, діючи в такий спосіб, будь-кого впіймати чи заарештувати? І коли ви людина нормальна, то самі відповісте: в жодному разі. Ви прагнете вийти звідси. Будь ласка. Але дозвольте вас запитати, куди ви відразу подастеся?
- Певно, в міліцію, - відповів Іван уже не так твердо і трохи нітячись під поглядом професора.
- Прямо звідси?
- Еге ж.
- А на квартиру до себе не заїдете? - швидко попитав Стравінський.
- Та ніколи тут заїжджати! Доки я по квартирах буду їздити, він зслизне!
- Так, а що ви насамперед скажете в міліції?
- Про Понтія Пілата, - відповів Іван Миколайович, і очі йому заволокло тьмяним серпанком.
- От і славно! - вигукнув упокорений Стравінський і, обернувшись до того, хто був з борідкою, наказав: - Федоре Васильовичу, випишіть, будь ласка, громадянина Бездомного в місто. Але цю кімнату лишіть вільною, постіль можна не міняти. Через дві години громадянин Бездомний буде тут знову. Ну що ж, - звернувся він до поета, - успіху я вам бажати не буду, бо в успіх цей ані на йоту не вірю. До скорого побачення! - І він підвівся, а почет його заворушився.
- На якій підставі я знову буду тут? - збентежено спитав Іван.
Стравінський ніби чекав на це запитання, відразу сів і заговорив:
- На тій підставі, що тільки-но ви в кальсонах з’явитеся в міліцію і скажете, що бачилися з людиною, яка особисто знала Понтія Пілата, вас негайно привезуть сюди, і ви знов опинитеся в оцій самій кімнаті.
- До чого тут кальсони? - розгублено озираючись, спитав Іван.
- Головним чином, Понтій Пілат. Але й кальсони також. Ми ж бо казенну білизну з вас скинемо і віддамо вам вашу одіж. А вас приставлено сюди в кальсонах. Проте на квартиру до себе ви заїздити і не збираєтесь, хоч я і натякнув на це. Далі доточиться Пілат... і справа готова!
Від цієї миті щось дивне поробилося з Іваном Миколайовичем. Його воля наче розтріскалася, і він відчув, що заслабкий, що потребує поради.
- Так що ж робити? - спитав він цього разу нерішуче.
- Ну от і славно! - відгукнувся Стравінський. - Це найслушніше запитання. Тепер я скажу вам, що, власне, з вами трапилося. Вчора вас хтось дуже настрахав і пригнітив розповіддю про Понтія Пілата і подібними речами. І ось ви, знервований, засмиканий чоловік, пішли по місту, розказуючи про Понтія Пілата. Цілком природно, що вас мають за божевільного. Ваш рятунок зараз лише в одному - в цілковитому спокої. І вам неодмінно треба залишитися тут.
- Але ж його необхідно зловити! - уже благально вигукнув Іван.
- Гаразд, але самому ж навіщо бігати? - Викладіть на папері всі ваші підозри та обвинувачення проти цієї людини. Немає нічого простішого, як переслати вашу заяву куди слід, і коли, як ви гадаєте, ми маємо справу зі злочинцем, усе дуже швидко з’ясується. Але тільки одна умова: не напружуйте мозок і намагайтеся менше думати про Понтія Пілата. Мало що можна наговорити! Не всьому треба йняти віри.
- Зрозумів! - рішуче заявив Іван. - Прошу видати мені папір і перо.
- Видайте папір і коротенький олівець, - наказав Стравінський дебелій жінці, а Іванові мовив так: - Але сьогодні раджу не писати.
- Ні, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні! - занепокоєно вигукнув Іван.
- Гаразд. Тільки не напружуйте мозок. Не вийде сьогодні, вийде завтра.
- Він утече!
- О ні, - переконано заперечив Стравінський, - він нікуди не втече, гарантую вам. І пам’ятайте, що тут у нас вам усіляко допоможуть, самі ви не впораєтеся. Ви мене чуєте? - раптом багатозначно спитав Стравінський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Взявши їх у свої, він довго, дивлячись Іванові просто в очі, повторював: - Вам тут допоможуть... ви чуєте мене?.. Вам тут допоможуть... Ви дістанете полегшу. Тут тихо, все спокійно... Вам тут допоможуть...
Іван Миколайович несподівано позіхнув, вираз його обличчя пом’якшав.
- Так, так, - тихо сказав він.
- Ну от і славно! - за своїм звичаєм скінчив розмову Стравінський і підвівся. - До побачення! - Він потис руку Іванові, а коли виходив, повернувся до того, що був з борідкою, і сказав: - Так, а кисень усе ж спробуйте... і ванни.
За якусь хвилинку перед Іваном не було ні Стравінського, ані почту. За ґратами у вікні, в полудневому сонці, пишався радісний і весняний бір на протилежному березі, а ближче виблискувала річка.
Розділ 9
Никанор Іванович Босой, голова житлового товариства будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві, де мешкав покійний Берліоз, загруз у величезних клопотах, починаючи від попередньої ночі з середи на четвер.
Опівночі, як ми вже знаємо, приїхала в будинок комісія, до якої входив Желдибін, викликала Никанора Івановича, повідомила його про загибель Берліоза і разом з ним рушила до квартири № 50.
