- Як же це я про нього забув? - тупо дивлячись на розірваний конверт, промимрив Никанор Іванович.
- Чи таке ще буває, ото, Никаморе Івановичу! - торохтів Коров’єв. - Заклопотаність, неуважність, перевтома і зависокий кров’яний тиск, дорогий наш друже Никаноре Івановичу. Я сам страшенно неуважний! При нагоді за чаркою я вам розповім кілька бувальщин з моєї біографії, ото нарегочетесь!
- Коли ж Лиходєєв іде в Ялту?
- Та він уже поїхав, поїхав! - зарепетував перекладач. - Він, щоб знали, вже покотився! Він чорт його зна уже й де! - І тут перекладач замахав руками, як вітряк крилами.
Никанор Іванович сказав, що йому необхідно особисто побачити іноземця, але в цьому дістав од перекладача відмову: зовсім неможливо. Зайнятий. Дресирує кота.
- Кота, коли є бажання, можу показати, - запропонував Коров’єв.
Від цього, у свою чергу, відмовився Никанор Іванович, а перекладач тієї ж миті подав голові несподівану, але вельми цікаву пропозицію: з огляду на те, що добродій Воланд нізащо не хоче жити в готелі, а жити він призвичаєний просторо, то ось чи не винайме житлотовариство на якийсь тиждень, поки триватимуть гастролі Воланда в Москві, йому всю квартиру, тобто й кімнати небіжчика?
- Адже йому байдуже, покійнику, - пошепки сичав Коров’єв, - йому тепер, самі подумайте, Никаноре Івановичу, квартира ця ні до чого?
Никанор Іванович, трохи збентежившись, заперечив, що, мовляв, іноземцям належиться зупинятись у “Метро-полі”, а не в приватних помешканнях...
- Кажу вам, вередливий, як чортзна-що! - зашепотів Коров’єв. - Ну не хоче! Не любить він готелів! Ось вони де в мене сидять, ці інтуристи! - звірливо нарікав Коров’єв, тичучи пальцем у свою жилаву шию. - Вірите, всю душу вимотати! Приїде... і або вишпигує що, як найостанніший сучий син, або ж вередами вимучить: і те йому не так, і не йому інак!.. А вашому товариству, Никаноре Івановичу, видима користь і певний зиск. А на гроші він не скупитиметься, - Коров’єв оглянувся, а потім шепнув на вухо голові: - Мільйонер!
Пропозиція перекладача була виразно практична, вельми солідна, але щось дивовижно несолідне було і в манері перекладача говорити, і в його одязі, і в цьому мерзенному, ні на що не придатному пенсне. Через це щось неокреслене точило душу голови, та все ж він вирішив пристати на пропозицію. Річ у тім, що в житлотоваристві був, на жаль, преповажний дефіцит. На осінь треба було закупати нафту для парового опалення, а за що - катма. З інтуристовими грішми, мабуть, можна було б і викрутитись. Але досвідчений і обачливий Никанор Іванович сказав, що йому насамперед доведеться погодити це питання з інтуристським бюро.
- Я розумію! - загукав Коров’єв. - Як же без погодження! Неодмінно! Ось вам телефон, Никаноре Івановичу, і негайно погоджуйте! А щодо грошей не церемоньтесь, - пошепки докинув він, ведучи голову в передпокій до телефону, - з кого ж узяти, як не з нього! Коли б ви бачили, яка в нього вілла в Ніцці! На те літо, як їхатимете за кордон, спеціально завертайте подивитись - ото диво!
Справа з інтуристським бюро полагодилася за допомогою телефону надзвичайно швидко, що вразило голову. З’ясувалося - там уже знають про намір добродія Воланда жити в приватній квартирі Лиходєєва і проти нічого не мають.
- От і чудово! - горлопанив Коров’єв.
Трохи ошелешений його торохтінням, голова сказав, що житлотовариство згодне на тиждень надати квартиру № 50 артисту Воланду за плату по... - Никанор Іванович трохи затнувся і проказав:
- По п’ятсот рублів за день.
Тут Коров’єв остаточно вразив голову. Мов злодій, підморгнувши у бік спальні, звідки чулися м’які стрибки важкого кота, він просичав:
- Отож за тиждень це складе три з половиною тисячі?
Никанор Іванович подумав, що він докине: “Ну і апетит же у вас, Никаноре Івановичу!” - але Коров’єв сказав зовсім інше:
- Та хіба це гроші? Просіть п’ять, він дасть.
Підсвідомо посміхаючись, Никанор Іванович і сам не зчувся, як опинився коло письмового столу небіжчика, де Коров’єв з великою швидкістю і вправністю виписав у двох примірниках контракт. Після цього він метнувся з ним у спальню і повернувся - обидва примірники вже були підписані розмашисто чужоземцем. Підписав контракт і голова, Тут Коров’єв попросив розписку на п’ять...
- Прописом, прописом, Никаноре Івановичу!.. тисяч рублів... - і зі словами, які зовсім не пасували до серйозної справи: - Ейн, цвей, дрей! - виклав голові п’ять нових банківських пачок.
Відбулося перераховування, що його Коров’єв пересипав жартами та примовками, на кшталт “гроші лічбу люблять”, “без міри нема віри” і подібними.
Перерахувавши гроші, голова дістав від Коров’єва паспорт іноземця для тимчасової прописки, поклав його та контракт з грішми у портфель і, якось не втримавшись, сором’язливо попрохав контрамарочку...
- Про що мова! - ревнув Коров’єв. - Скільки вам квиточків, Никаноре Івановичу, дванадцять, п’ятнадцять?
Спантеличений голова пояснив, що контрамарок йому треба лише дві, йому та Пелагеї Антонівні, дружині.
