Він відкрив портфель, глянув у нього, сунув усередину руку, посинів на обличчі й упустив портфель у борщ. У портфелі нічого не було: ні Стьопиного листа, ні контракту, ні паспорта чужоземця, ні грошей, ні контрамарки. Словом, анічогісінько, крім складаного метра.
- Товариші! - несамовито закричав голова. - Держіть їх! У нашому будинку нечиста сила!
І тут уже невідомо, що примарилося Пелагеї Антонівні, але тільки вона, сплеснувши руками, зойкнула:
- Покайся, Івановичу! Тобі пільга вийде!
З очима, налитими кров’ю, Никанор Іванович підняв кулаки над головою дружини, прохрипів:
- У, дурепа проклятуща!
Тут він обм’як і опустився на стілець, очевидно, упокорившись перед невідворотним.
У цей час Тимофій Кіндратович Квасцов на майданчику сходів припадав до замкової щілини у дверях квартири голови то вухом, то оком, знемагаючи від цікавості.
За п’ять хвилин мешканці будинку, які на той час були у дворі, бачили, як голова, супроводжуваний ще двома особами, прочимчикував просто до воріт. Розповідали, що Никанор Іванович був сам не свій, що він, проходячи, похитувався, як п’яний, і щось проказував до себе.
А ще за годину невідомий громадянин заявився на квартиру № 11 саме тоді, коли Тимофій Кіндратович розповідав іншим мешканцям, захлинаючись від утіхи, про те, як замели голову, - пальцем виманив з кухні Тимофія Кіндратовича в передпокій, щось йому сказав і разом з ним зник.
Розділ 10
У той час, коли трапилося таке лихо з Никанором Івановичем, недалеко від будинку № 302-біс, на тій же Садовій, у кабінеті фінансового директора Вар’єте Римського були двоє: сам Римський та адміністратор Вар’єте Варенуха.
Великий кабінет на другому поверсі театру двома вікнами виходив на Садову, а одним, якраз за спиною фіндиректора, який сидів за письмовим столом, - у літній сад Вар’єте, де містилися прохолоджувальні буфети, тир і відкрита естрада. Обстава кабінету, окрім письмового стола, складалася ще зі старих афіш, які пакою висіли на стіні, маленького столика з карафкою води, чотирьох крісел і підставки в кутку, на якій стояв запорошений давній макет котрогось рев’ю. Цілком зрозуміло, що поза цим була в кабінеті й невелика обсягом затаскана, облуплена вогнетривка каса, ліворуч від Римського, поряд з письмовим столом.
Римський, який сидів за столом, був від раннього ранку в кепському настрої, а Варенуха, на противагу йому, почувався дуже збудженим і якось надто нерівноважно діяльним. А проте йому не було на що спрямувати свою енергію.
Варенуха ховався зараз у кабінеті фіндиректора від контрамарочників, які отруювали йому життя, особливо в дні зміни програми. А сьогодні якраз і був такий день.
Тільки-но починав дзеленчати телефон, Варенуха брав рурку і брехав у неї:
- Кого? Варенуху? Нема його. Вийшов з театру.
- Зателефонуй ти, будь ласкав, Лиходєєву ще раз, - дратуючись, казав Римський.
- Таж нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає.
- Казна що таке! - сичав Римський, тріскочучи на лічильній машинці.
Двері розчинилися, і капельдинер утягнув грубезний стос щойно видрукуваних додаткових афіш. На зелених аркушах великими червоними літерами було надруковано:
Варенуха, відійшовши від афіші, яку він накинув на макет, помилувався нею і наказав капельдинеру негайно пустити в розклеювання всі примірники.
- Гарно, вбирає очі! - докинув Варенуха з відходом капельдинера.
- А мені вкрай не до вподоби ця витівка, - злісно поглядаючи на афішу крізь рогові окуляри, бурчав Римський, - і взагалі я дивуюсь, як йому дозволили таке виставляти!
- Ні, Григорію Даниловичу, не скажи, це дуже тонкий хід. Тут уся сіль у викритті.
- Не знаю, не знаю, ніякої солі тут немає, і завжди він вигадає щось таке! Показав би цього мага. Ти хоч його бачив? Звідки він його викопав, чорт його зна!
З’ясувалося, що Варенуха, так само як і Римський, не бачив мага. Вчора Стьопа (“як божевільний”, за словами Римського) прибіг до фіндиректора з уже написаною чернеткою угоди, тут же звелів її переписати і видати гроші. А маг цей запропав, і ніхто його не бачив, окрім самого Стьопи.
Римський витяг годинника, побачив, що він показує п’ять хвилин на третю, і остаточно розлютився. Ще б пак! Лиходєєв телефонував приблизно об одинадцятій, сказав, що прийде за півгодини, і не тільки не прийшов, але й з квартири щез!
- У мене ж справа стоїть, - уже гарчав Римський, тицяючи пальцем у куту непідписаних паперів.
- Чи не вскочив він, як Берліоз, під трамвай? - говорив Варенуха, тримаючи коло вуха рурку, в якій чулися густі, протяглі, цілковито безнадійні сигнали.
- А було б найкраще... - ледь чутно крізь зуби процідив Римський.
Цієї миті увійшла до кабінету жінка в поштарській куртці, фуражці, в спідниці та в тапочках, 3 маленької сумки на поясі жінка вийняла біленький квадратик, зошит і спитала:
- Де тут Вар’єте? Блискавка термінова вам. Розпишіться.
