Примружившись, фіндиректор уявив собі Стьопу в нічній сорочці й без взуття, уявив, як він сьогодні десь о пів на дванадцяту залізає в якийсь небачений надшвидкохідний літак, а потім його ж, Стьопу, і так само о пів на дванадцяту в шкарпетках на аеродромі в Ялті... Чортзна-що таке!
Може, не Стьопа сьогодні говорив з ним по телефону з власної своєї квартири? Ні, це говорив Стьопа! Хіба він не знає Стьопиного голосу? Та коли б сьогодні й не Стьопа говорив, так не давніше як учора, надвечір, Стьопа зі свого кабінету заявився до цієї кімнати з тією дурноверхою угодою і дратував фіндиректора своєю легковажністю. Як це він міг виїхати чи вилетіти, нічого не сказавши в театрі? Та якби і вилетів учора ввечері, до дванадцятої сьогоднішнього дня не долетів би. Чи долетів би?
- Скільки кілометрів до Ялти? - запитав Римський.
Варенуха припинив свою біганину і загорлав:
- Думав! Уже думав! До Севастополя залізницею близько півтори тисячі кілометрів. Та до Ялти накинь ще вісімдесят кілометрів! Але літаком, певно, менше.
Гм... Так... Про жодний потяг не може бути й мови. Але що ж тоді? Винищувач? Хто і в який винищувач пустить Стьопу без взуття? Навіщо? Може, він взуття скинув, прилетівши в Ялту? Знову ж таки - навіщо? Та навіть узутого у винищувач його не пустять! Та й винищувач тут ні до чого. Адже написано, що з’явився до кримінального розшуку о пів на дванадцяту дня, а розмовляв він по телефону в Москві... перепрошую... перед очима Римського постав циферблат його годинника... Він пригадував, де були стрілки. Жахіття! Це було у двадцять хвилин на дванадцяту. То що ж це виходить? Якщо припустити, що відразу після розмови Стьопа притьмом кинувся на аеродром і досяг його, скажімо, через п’ять хвилин, що, між іншим, також неможлива річ, то виходить, що літак, тієї ж миті знявшись, за п’ять хвилин подолав більш ніж тисячу кілометрів? Отже, за годину він долає понад дванадцять тисяч кілометрів!! Такого не може бути, отож його нема в Ялті!
Що ж залишається? Гіпноз? Ніякого такого гіпнозу, щоб пошпурити людину за тисячу кілометрів, на світі немає! Виходить, йому мариться, що він у Ялті! Йому-то, можливо, і мариться, а Ялтинському карному розшукові теж привиджується?! Ні, ні, вибачайте, це щось неможливе!.. Але телеграфують вони звідти?
Обличчя фіндиректора було воістину жахливе. Клямку дверей ззовні в цей час крутили й смикали, і чути було, як кур’єрша за дверима відчайдушно кричала:
- Не можна! Не пущу! Хоч ріжте! Засідання!
Римський, наскільки міг, опанував себе, взяв телефонну рурку й сказав у неї:
- Дайте надтермінову розмову з Ялтою.
“Мудро!” - подумки вигукнув Варенуха.
Але розмова з Ялтою не відбулася. Римський поклав рурку і сказав:
- Як навмисне, лінія зіпсувалася.
Видно було, що зіпсуття лінії його чомусь особливо збентежило і навіть примусило замислитися. Подумавши трохи, він знову схопився за рурку однією рукою, а другою почав записувати те, що казав у рурку:
- Прийміть термінову блискавку. Вар’єте. Так. Ялта. Кримінальний розшук. Так. “Сьогодні приблизно половині дванадцятої Лиходєєв говорив мною телефоном Москві, крапка. Після цього на службу не з’явився і розшукати його телефоном не можемо, крапка. Руку підтверджую, крапка. Заходи стеження вказаним артистом вживаю. Фіндиректор Римський”.
“Дуже мудрої” - подумав Варенуха, але не встиг подумати як слід, бо в голові у нього пронеслися слова: “Безглуздя! Не може бути він у Ялті!”
Римський тим часом зробив таке: акуратно склав усі одержані телеграми і копію зі своєї стосиком, засунув стосик у конверт, заклеїв його, надписав на ньому кілька слів і передав Варенусі, кажучи:
- Зараз же, Іване Савелійовичу, сам відвези. Хай вони думають.
“А ось це справді мудро!” - подумав Варенуха і сховав конверта у свій портфель. Потім він ще раз про всяк випадок накрутив на телефоні номер Стьопиної квартири, прислухався і радісно та змовницьки заморгав, показуючи щось на мигах. Римський витягнув шию.
- Артиста Воланда можна попросити? - солодко спитав Варенуха.
- Вони зайняті, - відповіла рурка деренчливим голосом, - а хто питає?
- Адміністратор Вар’єте Варенуха.
- Іван Савелійович? - радісно зойкнула рурка. - Страшенно тішусь, чуючи ваш голос! Як ся маєте?
- Мерсі, - вражено відповів Варенуха, - а з ким я балакаю?
- Помічник, помічник його і перекладач Коров’єв, - торохтіла рурка, - увесь до ваших послуг, любенький Іване Савелійовичу! Орудуйте мною, як самі знаєте. Отже?
- Вибачайте, що - Степана Богдановича Лиходєєва зараз нема вдома?
- Далебі, нема! Нема! - кричала рурка. - Поїхав.
- А куди?
- За місто кататися на машині.
- Я... як? Ка... кататися?.. А коли ж він повернеться?
- А сказав, подихаю чистим повітрям і повернуся.
- Так... - розгублено сказав Варенуха, - мерсі. Зробіть ласку, передайте мосьє Воланду, що виступ його сьогодні в третьому відділенні.
- Слухаюсь. Як же. Неодмінно. Негайно. Обов’язково. Передам, - уривчасто торохтіла рурка.
- Всього найкращого, - дивуючись, сказав Варенуха.
