Від удару товстуна вся вбиральня освітилася на мить тремтливим світлом, і в небі відізвався удар грому. Потім ще раз блиснуло, і перед адміністратором виріс другий - маленький, але з атлетичними плечима, рудий, як вогонь, одне око з більмом, рот з іклом. Цей другий, бувши, мабуть, шульгою, заїхав адміністраторові в друге вухо. У відповідь знову ж таки торохнуло в небі, й на дерев’яний дах вбиральні ринула злива.
- Що ви, товари... - пробелькотів знетямлений Варенуха, похопився тут же, що слово “товариші” аж ніяк не пасує до бандитів, котрі накинулися на людину в громадській вбиральні, прохарчав: - Громадя... - зміркував, що й цього титулу вони не заслуговують, і дістав третій страшний удар невідомо від кого з двох, так що кров з носа ринула на толстовку.
- Що у тебе в портфелі, паразит? - пронизливо заверещав схожий на кота. - Телеграми? А тебе попередили телефоном, щоб ти їх нікуди не носив? Попереджали, я тебе питаю?
- Поперед... джали... дили... - задихаючись, відповів адміністратор.
- А ти все-таки побіг? Дай сюди портфеля, гад! - тим самим гугнявим голосом, що його було чути в телефоні, крикнув другий і видер портфель з тремтячих рук Варенухи.
І обидва підхопили адміністратора попід руки, виволокли з саду і помчали з ним по Садовій. Гроза нуртувала на повну силу, вода з плюском і гурчанням ринула в каналізаційні отвори, повсюди надималися й пінились хвилі, з дахів періщило поза ринви, з-під брам бігли шумливі потоки. Все живе змилося з Садової, і порятувати Івана Савелійовича було нікому.
Скачучи в каламутних річках і освітлюючись блискавками, бандити в секунду доволокли напівживого адміністратора до будинку № 302-біс, заскочили в підворіття, де до стіни тислися дві босоногі жінки, які тримали свої туфлі та панчохи в руках. Потім метнулися у шостий під’їзд, і близький до божевілля Варенуха був винесений на п’ятий поверх і кинутий на підлогу в добре знайомому йому напівтемному передпокої квартири Стьопи Лиходєєва.
Тут обидва розбійники зникли, а замість них з’явилася в передпокої голісінька дівуля - руда, з очима, що палахкотіли фосфоричним блиском.
Варенуха збагнув, що ось це і є найстрашніше з усього, що з ним сталося, і, застогнавши, притиснувся до стіни. А дівуля підійшла впритул до адміністратора і поклала долоні рук йому на плечі. Волосся Варенушине піднялося сторч, бо навіть крізь холодну, просяклу водою тканину толстовки він відчув, що ті долоні ще холодніші, що вони зимні крижаним холодом.
- Дай-но я тебе поцілую, - ніжно проказала дівуля, і коло самісіньких його очей опинилися сяючі очі.
Тоді Варенуха знепритомнів і поцілунку не відчув.
Розділ 11
Бір на протилежному березі річки, ще годину тому освітлений травневим сонцем, потьмарився, розпливсь і розчинився.
Вода суцільною пеленою спливала за вікном. У небі одна по одній спалахували вогненні шнури, небо розчахувалося, кімнату хворого заливало мерехтливим страшким світлом.
Іван тихо плакав, сидячи на ліжкові й дивлячись на каламутну, вируючу в бульбашках річку. З кожним ударом грому він жалібно зойкав і затуляв обличчя руками. Списані ним аркушики були розкидані по підлозі. їх поздувало вітром, що на початку грози вдерся до кімнати.
Намагання поета укласти заяву про жахливого консультанта були марними. Тільки-но одержавши від повної фельдшерки, яку звали Прасковією Федорівною, оцупок олівця і папір, він заповзято потер долоні і поспіхом умостився біля столу. Початок він виписав досить споро:
“В міліцію. Члена МАСОЛІТу Івана Миколайовича Бездомного, Заява. Вчора увечері я прийшов з покійним М. О. Берліозом до Патріарших ставків...”
І відразу поет заплутався, головне, через слово “покійним”. Від початку виходила якась нісенітниця: як це так - прийшов з покійним? Не ходять мерці! Ще насправді, чого доброго, візьмуть за божевільного!
Передумавши так, Іван Миколайович заходився виправляти написане. Вийшло таке: “...з М. О. Берліозом, пізніше покійним...” І це не вдовольнило автора. Довелося вдатися до третьої редакції, а вона виявилася гіршою за дві перші: “...Берліозом, котрий потрапив під трамвай...”, - а тут ще причепився цей нікому не відомий композитор з тим же прізвищем, і довелося дописувати: “не композитором...”
Намучившись із цими двома Берліозами, Іван усе позакреслював і вирішив почати відразу з чогось дуже разючого, щоб негайно прикувати увагу читача, і написав, що кіт сідав у трамвай, а потім повернувся до епізоду з відрізаною головою. Голова й пророкування консультанта навели його на думку про Понтія Пілата, і для більшої переконливості Іван вирішив усе оповідання про прокуратора викласти повністю з того моменту, як той у білому плащі з кривавим підбоєм вийшов у колонаду Іродового палацу.
Іван працював ревно, і перекреслював написане, і вставляв нові слова, ба, навіть спробував намалювати Понтія Пілата, а потім кота на задніх лапах. Але й малюнки не зарадили, і чим далі - тим плутанішою і незрозумілішою ставала поетова заява.
