- Так він тут чорт зна чого накоїть! Якось треба було б його виловити? - не зовсім упевнено, але все ж підвів голову в новому Іванові старий, ще не остаточно добитий Іван.
- Ви вже спробували, і досить з вас, - іронічно відгукнувся гість, - кому іншому пробувати також не раджу. А що накоїть, це вже будьте певні! Гай-гай! Але як же мені прикро, що зустрілися з ним ви, а не я! Хоч усе і перегоріло, і жар вкрився попелом, усе ж я присягаюсь, що за цю зустріч я віддав би в’язку ключів Прасковії Федорівни, бо мені більше нічого віддати. Я - злидар!
- А навіщо він вам здався?
Гість довго журився та смикався, але врешті заговорив:
- Бачите, яка дивна історія, сиджу я тут через те саме, що й ви, а якраз через Понтія Пілата. - В цей мент гість лякливо озирнувся і сказав: - Річ у тім, що рік назад я написав про Пілата роман.
- Ви - письменник? - зацікавлено спитав поет. Гість потьмарився на обличчі й пригрозив Іванові кулаком, а потім сказав:
- Я - майстер, - він зробився суворим і видобув з кишені халата геть засмальцьовану чорну шапочку з вишитою на ній жовтим шовком літерою “М”. Він надягнув ту шапочку і показався Іванові й у профіль, і у фас, щоб довести, що він - майстер. - Вона своїми руками пошила її мені, - таємничо докинув він.
- А як ваше прізвище?
- У мене немає більше прізвища, - з понурою зневагою відповів дивний гість, - я відмовився від нього, як і взагалі від усього в житті. Забудьмо про прізвище.
- Так ви хоч про роман скажіть-но, - делікатно попрохав Іван.
- Будь ласка. Життя моє, треба сказати, склалося не зовсім звичайно, - почав гість.
...Історик за освітою, він ще два роки тому працював у одному з московських музеїв, а крім того, займався перекладами...
- З якої мови? - з цікавістю спитав Іван.
- Я знаю п’ять мов, окрім рідної, - відповів гість, - англійську, французьку, німецьку, латинську та грецьку. Ну, трохи ще читаю по-італійському.
- Чи ба! - заздрісно шепнув Іван.
Жив історик самотньо, не маючи ніде рідні й майже не маючи знайомих у Москві. І, уявіть собі, раз якось виграв сто тисяч рублів.
- Мій подив годі передати, - шепотів гість у чорній шапочці, - коли я засунув руку в кошика з брудною білизною і дивлюся: на ній той самий номер, що й у газеті! Облігацію, - пояснив він, - мені в музеї дали.
Вигравши сто тисяч, загадковий Іванів гість вчинив так: накупив книжок, покинув свою кімнату на М’ясницькій...
- Ото, проклятуща діра! - прогарчав він.
...І винаймив у забудовника, в провулку поблизу Арбата, дві кімнати в підвалі невеликого будиночка в садку. Службу в музеї облишив і почав компонувати роман про Понтія Пілата.
- О, то була золота пора! - сяючи очима, шепотів оповідач. - Зовсім окрема квартирка, а ще передпокій, і в ньому раковина з водою, - чомусь з особливою гордістю підкреслив він, - маленькі віконця над самим хідничком, що пролягав від хвіртки. Навпроти, кроків за чотири, під парканом, бузок, липа і клен. Ох, ох, ох! Узимку я дуже рідко бачив у віконці чиїсь чорні ноги і чув рипіння снігу під ними. І в грубці в мене завжди палав вогонь! Але нагло вдарила весна, і крізь брудні шибки побачив я спочатку голі, а згодом зодягнуті в молоде листя кущі бузку. Саме тоді, минулої весни, трапилося щось багато чудовніше, ніж одержання ста тисяч рублів. А це, погодьтеся, величезні гроші!
- Це правда, - визнав Іван, що уважно слухав.
- Я відчинив віконця і сидів у другій, зовсім крихітній, кімнатинці, - гість почав відмірювати руками, - так ось - канапа, а навпроти друга канапа, а поміж ними столик, і на ньому чудова нічна лампа, а до віконця ближче книжки, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті - величезна кімната, чотирнадцять метрів, - книги, книги і грубка. О, яка в мене була обстанова! Надзвичайні пахощі бузку! І голова моя ставала легкою від утоми, і Пілат летів де кінця...
- Біла мантія, червоний підбій! Розумію! - вигукував Іван.
- Саме так! Пілат летів до кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами будуть: “...П’ятий прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат”. Ну, природно, я виходив на прогулянки. Сто тисяч - величезні гроші, й у мене був прекрасний костюм. Або рушав обідати в який-небудь дешевий ресторан. На Арбаті був чудовий ресторан, не знаю, чи зберігся він досі.
Тут очі гостя широко розплющилися, і він продовжував шепотіти, дивлячись на місяць:
- Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Біс його знає, як їх називають, але вони перші чомусь з’являються в Москві. Й ці квіти дуже чітко вирізнялися на чорному її весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Недобрий колір. Вона завернула з Тверської в провулок і тут озирнулася. Ну, Тверську ви знаєте? Тверською йшли тисячі людей, але я вам ручуся, що побачила вона мене одного і подивилася не те що бентежно, а якось навіть болісно. І мене вразила не так її врода, як надзвичайна, ніким не бачена самотність в очах!
