Іван дізнався, що його гість і таємна дружина вже в перші дні свого зв’язку дійшли переконання, що зіштовхнула їх на розі Тверської та провулка сама доля і що створені вони одне для одного навіки.
Іван дізнався з розповіді гостя, як минав день у закоханих. Вона приходила і насамперед надягала фартух, і у Щ вузькому передпокої, де була та самісінька раковина, якою І чомусь пишався бідолашний хворий, на дерев’яному столі запалювала гасницю, і готувала сніданок, і настановляла його в першій кімнаті на округлому столі. Коли йшли травневі грози і повз підсліпуваті вікна шумно ринула в підворіття вода, грозячи затопити останній прихисток, коханці розтоплювали грубку і пекли в ній картоплю. Від картоплин ішла пара, чорне картопляне лушпиння мазало пальці. В підвальчику чувся сміх, дерева в садку скидали з себе після дощу обламані галузочки, білі суцвіття.
Коли скінчилися грози і настало задушливе літо, у вазі з’явилися довгоочікувані та любі обом троянди. Той, хто називав себе майстром, працював гарячково над своїм романом, і цей роман поглинув і незнайомку.
- Їй-бо, часом я починав ревнувати її до нього, - шепотів Іванові нічний гість, що надійшов з місячного балкона.
Запустивши у волосся тонкі пальці з гостро обточеними нігтями, вона без кінця перечитувала написане, а перечитавши, шила ось оцю шапочку. Іноді вона сиділа навпочіпки біля нижніх полиць чи зі стільця сягала горішніх і ганчіркою витирала сотні запорошених корінців. Вона віщувала славу, вона підганяла його і саме тоді почала називати майстром. Вона нетерпляче дожидалася обіцяних уже останніх слів про п’ятого прокуратора Іудеї, співуче й голосно повторювала окремі фрази, які їй подобалися, і казала, що в цьому романі - її життя.
Його було дописано в серпні місяці, здано якійсь невідомій друкарці, й та передрукувала його в п’яти примірниках. І, нарешті, наспів час, коли довелося покинути і таємне пристанище і вийти в життя.
- І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя дійшло краю, - прошепотів майстер і похилив голову, і довго журно похитувалася чорна шапочка з жовтою літерою “М”. Він повів далі свою розповідь, але вона стала вже трохи безладною. Можна було зрозуміти лиш одне, що тоді з Івановим гостем трапилася якась катастрофа.
- Я вперше потрапив у світ літератури, але тепер, коли все вже дійшло кінця і загибель моя довершена, згадую про нього з жахом! - урочисто прошепотів майстер і підніс догори руку. - Так, він надзвичайно вразив мене, ох, як вразив!
- Хто? - ледь чутно шепнув Іван, остерігаючись уривати розповідь схвильованого оповідача.
- Та редактор, я ж кажу, редактор! Отож він прочитав. Він дивився на мене так, наче в мене щока була роздута флюсом, якось скошував очі в куток і навіть ніяково хихотів. Він без потреби теребив манускрипт і покректував. Запитання, які він мені ставив, видалися мені божевільними. Не кажучи нічого про сам роман, він питав мене про те, хто я такий та звідки взявся, чи давно пишу і чому про мене нічого не було чутно раніше, і навіть задав, на мій погляд, цілковито ідіотське запитання: хто це мене напоумив писати роман на таку дивну тему?
Зрештою він мені обрид, і я спитав напрямки, буде він друкувати роман чи не буде.
Тут він заметушився, почав щось мимрити і ознаймив, що сам вирішити це питання він не може, що з моїм твором повинні познайомитися інші члени редакційної колегії, а саме критики Латунський та Аріман і літератор Мстислав Лаврович. Він просив мене прийти через два тижні.
Я прийшов через два тижні, й мене зустріла якась дівчина зі скошеними до носа від безнастанної брехні очима.
- Це Лапшоннікова, секретар редакції, - усміхнувшись, сказав Іван, добре знаючи той світ, який так гнівно змальовував його гість.
- Можливо, - відрубав той, - так ось, від неї я дістав свій роман, уже добряче заяложеним та обстріпаним. Намагаючись не потрапляти своїми очима в мої, Лапшоннікова сказала мені, що редакція забезпечена матеріалами на два роки вперед і що з огляду це питання про публікацію мого роману, як вона висловилася, “відпадає”.
- Що я пам’ятаю після цього? - бубонів майстер, тручи скроню. - Отож опалі червоні пелюстки на титульному аркуші, а ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам’ятаю.
Розповідь Івановою гостя ставала все плутанішою, все більше наповнювалася якимись недомовками. Він казав щось про навскісний дощ і відчай у підвальному пристанищі, про те, що ходив кудись іще. Пошепки вигукував, що він и анітрохи не винуватить за спонукування до боротьби, о ні, не винуватить!
Далі, як почув Іван, сталося щось несподіване й дивовижне. Якось герой розгорнув газету і побачив у ній статтю критика Арімана, яка називалася “Вилазка ворога” і де Аріман попереджав усіх і кожного, що він, тобто наш герой, зробив спробу пропхати до друку апологію Ісуса Христа.
- О, пам’ятаю, пам’ятаю! - скрикнув Іван. - Але я забув ваше прізвище!
