А статті, візьміть до уваги, не припинялися. Над першими з них я сміявся. Та що більше їх з’являлося, то більше мінялося моє ставлення до них. Другою стадією була стадія подиву. Щось винятково фальшиве й непевне проглядало з-під кожного рядка цих статей, незважаючи на їх грізний і впевнений тон. Мені все здавалося, - і я не міг цього скараскатися, - що автори цих статей говорять не те, що вони хочуть сказати, і що їхня несамовитість спричинена саме цим. А згодом, уявіть собі, настала третя стадія - страху.
Ні, не страху цих статей, зрозумійте, а страху перед іншими речами, що не мали жодного стосунку до них чи до роману. Так, наприклад, я почав боятись темряви. Словом, настала стадія психічного захворювання. Мені здавалось, особливо коли я засинав, що якийсь дуже гнучкий і холодний спрут мацаками підбирається безпосередньо і просто до мого серця. І спати мені доводилося зі світлом.
Моя кохана дуже змінилася (про спрута я їй, звісно, не казав, але вона бачила, що зі мною щось негаразд), вона схудла і зблідла, перестала сміятися і все благала мене простити її за те, що нарадила мені друкувати уривок. Вона казала, щоб я, покинувши все, виїхав на південь до Чорного моря, витративши на цю подорож усі гроші, що лишилися від ста тисяч.
Вона була дуже наполеглива, а я, щоб не сперечатись (щось віщувало мені, що не доведеться поїхати до Чорного моря), обіцяв їй це зробити найближчими днями. Але вона сказала, що сама купить мені квиток. Тоді я витяг усі свої гроші, тобто близько десяти тисяч рублів, і віддав їй.
- Навіщо так багато? - здивувалася вона.
Я сказав щось про те, що боюся злодіїв, і просив її зберегти гроші до мого від’їзду. Вона взяла їх, поклала в сумочку, почала цілувати мене й казати, що їй легше було б померти, аніж покидати мене самого в такому стані, але що її чекають, що вона кориться необхідності, що прийде завтра. Вона благала мене не боятись нічого.
