Коли все стишилося, гість повернувся і сказав, що 120-та кімната дістала мешканця. Привезли когось, і він усе просить повернути йому голову. Обидва бесідники помовчали в тривозі, але, заспокоївшись, повернулися до перерваної оповіді. Гість розкрив був рота, але нічка, таки достеменно, була неспокійна. Голоси ще лунали в коридорі, й прихо-день почав говорити Іванові на вухо так тихо, що те, про що він розповів, дізнався лише один поет, за винятком першої фрази:
- Через чверть години після того, як вона покинула мене, у моє вікно постукали...
Те, що шепотів хворий на вухо Іванові, очевидно, вельми непокоїло його. Судоми одна за одною переходили по обличчю недужого. В очах його зринали й тріпотіли страх і шал. Оповідач показував рукою кудись у бік місяця, що давно вже пішов з балкона. Лише тоді, коли зовсім згасли звуки, що долинали ззовні, гість відсторонився від Івана й заговорив голосніше:
- Отож у половині січня, серед ночі, в тому ж таки пальті, але з обрізаними ґудзиками, я щулився від холоду в моєму дворикові. Позад мене були замети, що поховали кущі бузку, а попереду і внизу - слабко освітлені, закриті шторами мої віконця. Я припав до першого з них і прислухався - в кімнатах моїх грав патефон. Це все, що я наслухав, але добачити я нічого не міг. Постоявши трохи, я вийшов за хвіртку в провулок. В ньому гуляла заметіль. Під ноги мені метнувся собака, перелякавши мене, і я перебіг від нього на інший бік. Холод і страх, що став постійним моїм супутником, доводили мене до нестями. Я не мав куди йти, і найпростіше, певна річ, було б кинутись під трамвай на тій вулиці, до якої виходив мій провулок. Віддалеки я бачив ці наповнені світлом закрижанілі скрині, чув їхній огидний скрегіт на морозі. Але, дорогий мій сусіде, все полягало в тому, що страх полонив кожну клітиночку мого єства. Так самісінько, як собаки, я боявсь і трамвая. О, гіршої хвороби за мою в цій будівлі немає, запевняю вас!
- Таж ви могли дати до відома їй, - сказав Іван, співчуваючи бідолашному хворому, - тим паче, в неї ж ваші гроші? Адже вона їх, певно, зберегла?
- Не сумнівайтесь у цьому, безперечно, зберегла. Але ви, очевидячки, не розумієте мене? Або, вірніше, я втратив колишній свій хист описувати будь-що. Мені, втім, і не надто шкода за ним, бо він мені не знадобиться більше. Перед нею, - гість побожно подивився в пітьму ночі, - ліг би лист із божевільні. Хіба можна висилати листа, маючи таку адресу? Душевнохворий? Ви глузуєте, мій друже! Зробити її нещасною? Ні, на таке я не здатен.
Іван не зумів заперечити це, але мовчазний Іван співчував гостеві, болів його болями. А той хитав від муки своїх спогадів головою в чорній шапчинці й казав таке:
- Бідна жінка... Втім, у мене є надія, що вона забула мене...
- Але ви можете одужати... - непевно сказав Іван.
- Я невиліковний, - спокійно відповів гість, - коли Стравінський каже, що поверне мене до життя, я йому не вірю. Вік гуманна людина і просто хоче втішити мене. Втім, що там заперечувати, мені тепер набагато краще. Але ж на чому, пак, я зупинився? Мороз, оті трамваї, що летять вулицями... Я знав, що ця клініка вже почала працювати, і пішака через усе місто пішов сюди. Безумство! За містом я, напевно, замерз би, але порятував мене випадок. Щось пошкодилося у вантажівці, я підійшов до шофера, це було кілометрів чотири за заставою, і, на мій подив, він зглянувся наді мною. Машина йшла сюди. І він повіз мене. Я поплатився лише тим, що відморозив пальці на лівій нозі. Але це залікували. І ось четвертий місяць я тут. І, знаєте, дійшов переконання, що тут дуже і дуже непогано. Не слід загадувати великі плани на майбутнє, дорогий сусіде, їй-бо! Я ось, наприклад, хотів об’їхати всю земну кулю. Ну що ж, виявляється, це не судилося. Я бачу лише невеличкий клаптик цієї кулі. Гадаю, що це не найкраще, що є на ній, але, повторюю, воно не таке вже й погане. Ось літо йде до нас, балкон зав’є плющ, як обіцяє Прасковія Федорівна. Ключі розширили мої можливості. Уночі сходитиме місяць. О, він уже заховався! Прохолода. Ніч хилиться за північ. Мені пора.
- Скажіть мені, а що було далі з Ієшуа та Пілатом, - попросив Іван, - благаю, я хочу знати.
- Ой, ні, ні, - болісно пересмикнувшись, відказав гість, - я не можу без дрожу згадати свій роман. А ваш знайомий з Патріарших зробив би це краще за мене. Спасибі за бесіду. До побачення.
І перш ніж Іван спам’ятався, з тихим бряжчанням причинилися ґрати, і гість зник.
Розділ 14
