- Пітьма, що надійшла від Середземного моря, накрила ненависний прокураторові город. Щезли висячі мости, які єднали храм зі страшною Антонієвою вежею... Пропав Єршалаїм, великий город, наче й не було його на світі... Так пропадіть же ви пропадом з вашим обгорілим зшитком і сушеною трояндою! Сидіть тут на лаві сама і благайте його, щоб відпустив вас на волю, дав дихати повітрям, пішов би з пам’яті!
Побілівши обличчям, Марґарита вернулася до лави. Рудий зирив на неї, прискалившись.
- Я нічого не збагну, - тихо заговорила Марґарита Миколаївна, - про аркушики ще можна дізнатися... промкнутися, піддивитися... Наташу підкуплено, так? Але як ви могли дізнатися про мої думки? - Вона страдницьки скривилась і додала: - Скажіть мені, хто ви такий? З якої ви установи?
- Ото нудота... - буркнув рудий і заговорив голосніше: - Даруйте, адже я сказав вам, що ні з якої я не установи! Сядьте, будь ласка.
Марґарита беззастережно підкорилася, але все-таки, сідаючи, запитала ще раз:
- Хто ви такий?
- Гаразд, зовуть мене Азазелло, але це однаково вам нічого не з’ясує.
- А ви мені не скажете, звідки ви дізналися про аркуші та про мої думки?
- Не скажу, - сухо відповів Азазелло.
- Але ви хоч що-небудь знаєте про нього? - благально шепнула Марґарита.
- Ну, скажімо, знаю.
- Благаю: скажіть мені лишень одне, він живий? Не мучте.
- Ну, живий, живий, - неохоче відгукнувся Азазелло.
- Боже!..
- Прошу, без емоцій і вигуків, - насупившись, сказав Азазелло.
- Вибачте, вибачте, - мимрила покірна тепер Марґарита, - я, певно, розсердилася на вас. Але, погодьтесь, коли серед вулиці запрошують жінку кудись у гості... У мене немає жодних упереджень, я запевняю вас, - Марґарита невесело усміхнулась, - але я ніколи не бачу ніяких чужоземців, спілкуватися з ними я не маю жодної охоти... а крім того, мій чоловік... Моя драма полягає в тому, що я живу з тим, кого не люблю, але псувати йому життя вважаю негідною справою. Я від нього нічого не бачила, окрім добра...
Азазелло з видимою нудьгою вислухав цю безладну мову і проказав суворо:
- Прошу вас на хвильку вмовкнути. Марґарита покірно замовкла.
- Я запрошую вас до чужоземця цілковито безпечного. І жодна душа не знатиме про ці відвідини. За це я вам поручуся.
- А для чого я йому знадобилася? - вкрадливо спитала Марґарита.
- Ви про це дізнаєтеся пізніше.
- Розумію... Я повинна віддатися йому, - проказала Марґарита задумливо.
На це Азазелло якось зверхньо гмикнув і відповів так:
- Будь-яка жінка в світі, можу вас запевнити, мріяла б про це, - Азазеллову мармизу перекосило смішком, - але я вас розчарую, цього не буде.
- Що за чужоземець такий?! - у замішанні вигукнула Марґарита так голосно, що на неї озирнулися ті, хто проходив повз лаву. - Яка мені спонука йти до нього?
Азазелло нахилився до неї і шепнув багатозначно:
- Ну, спонука дуже велика... Ви скористаєтеся нагодою...
- Що? - гукнула Марґарита, і очі її заокруглилися. - Якщо я вас правильно розумію, ви даєте мені наздогад, що там я зможу дізнатися про нього?
Азазелло мовчки кивнув головою.
- Піду! - з притиском вигукнула Марґарита і ухопила Азазелла за руку. - Піду, куди завгодно!
Азазелло, полегшено віддихнувши, обперся на спинку лави, затуливши спиною велике вирізане на ній слово “Нюра”, і заговорив іронічно:
- Ото морочливий народ оці жінки! - він засунув руки в кишені й далеко вперед витягнув ноги. - Чому саме мене послали в цій справі? Хай би їхав Бегемот, він чарівливий...
Марґарита заговорила, криво та гірко посміхаючись:
- Киньте ви мене містифікувати і мучити вашими загадками... Адже я людина нещасна, а ви користаєтеся з цього. Лізу я в якусь дивну історію, але, клянусь, лише через те, що ви мене поманили словами про нього! У мене голова йде обертом від усіх цих дивовиж...
- Без драм, без драм, - гримасуючи, відгукнувся Азазелло, - мені теж доводиться не з медом. Затопити адміністраторові в пику, чи потурити дядечка з квартири, чи підстрелити когось там, чи ще яка подібна дурничка, це за моїм безпосереднім фахом, але розбалакувати з закоханими жінками - вибавте, будь ласка. Адже я вас уже півгодини умовляю... Отож підете?
- Піду, - просто відповіла Марґарита Миколаївна.
- Тоді зводьте отримати, - сказав Азазелло і, діставши з кишені кругле золоте пуделко, простяг його Марґариті зі словами: - Та ж ховайте, а то перехожі зирять. Воно вам знадобиться, Марґарито Миколаївно, ви добряче-таки постарілися з горя за ці півроку. - Марґарита спалахнула, але промовчала, а Азазелло вів далі: - Сьогодні увечері, якраз о пів на десяту, завдайте собі труда, роздягнувшись догола, натерти цією мастю обличчя і всеньке тіло. Далі робіть що знаєте, але не відходьте від телефону. О десятій я вам зателефоную і все, що потрібно, скажу. Вам нічим не доведеться сушити голову, вас допровадять куди слід, і вам не завдадуть ніякого клопоту. Зрозуміли?
Марґарита помовчала, потім відповіла:
- Зрозуміла. Ця річ зі щирого золота, он як руку обтяжує. Та хай, я добре розумію, що мене підкупляють і затягують у якусь темну історію, за яку я дорого розплачуватимусь.
