Мастіння перемінило її не тільки зовні. Тепер у ній у всій, у кожній часточці тіла збулькувала радість, і вона відчувала, як ці бульки поколюють і лоскочуть усе її тіло. Марґарита відчула себе вільною, вільною від усього. Крім того, вона ясно збагнула, що сталося саме те, про що їй вранці говорило передчуття, і що вона покидає віллу і своє дотеперішнє життя назавжди. Але від цього старого життя все ж таки відкололася думка про те, що потрібно доконати лише один останній обов’язок перед початком чогось нового, незвичайного, яке поривало її вгору, в повітря. І вона, як була гола, зі спальні, підлітаючи час від часу в повітря, перебігла до чоловікового кабінету і, освітивши його, метнулася до письмового столу. На вирваному з нотатника аркушику вона враз розмашисто олівцем написала цидулку.
“Прости мене і якнайшвидше забудь. Я від тебе йду навіки. Не шукай мене, це марна справа. Я стала відьмою від горя і біди, що впали на мене. Мені пора. Прощавай.
З цілковито полегшеною душею Марґарита прилетіла в спальню, і слідом за нею туди ж убігла Наташа, несучи купу одягу. ї тут же всі ці речі, дерев’яні плічка з сукнями, мереживні хусточки, сині шовкові черевички на колодках і поясок - усе це посипалося на підлогу, і Наташа сплеснула вільними руками.
- Що, гарна? - на весь голос гукнула хрипко Марґарита Миколаївна.
- Як же це? - шептала Наташа, задкуючи. - Як ви це робите, Марґарито Миколаївно?
- Це крем! Крем, крем! - відповіла Марґарита, показуючи на сяюче золоте пуделко і повертаючись перед дзеркалом.
Наташа, забувши про жмаканий одяг, який валявся на підлозі, підбігла до трюмо і жадібними вогнистими очима уп’ялася у залишки мастила. Губи її щось шептали. Вона знову повернулася до Марґарити і проговорила з якимось благоговінням:
- Шкіра ж бо! Шкіра, га! Марґарито Миколаївно, адже ваша шкіра світиться. - Але тут вона опам’яталася, підбігла до одягу, підняла і почала обтрушувати його.
- Киньте! Киньте! - кричала їй Марґарита. - До біса його, все покиньте! Втім, ні, беріть його собі на згадку. Кажу, беріть на згадку. Все забирайте, що є в кімнаті.
Наче втративши розум, знерухоміла Наташа якийсь час дивилася на Марґариту, потім повисла в неї на шиї, цілуючи і гукаючи:
- Оксамитна! Світиться! Оксамитна! А брови, брови які!
- Беріть усе ганчір’я, беріть парфуми і тягніть до себе в скриню, ховайте, - кричала Марґарита, - але коштовностей не руште, а то вас у крадіжці звинуватять!
Наташа згребла у вузол усе, що їй потрапило під руки, сукні, черевики, панчохи й білизну, і побігла геть зі спальні.
У цей час звідкись із іншого боку провулка, з відчиненого вікна, вирвався і полетів гучний віртуозний вальс, і почулося чахкання машини, яка підкотилася до воріт.
- Зараз дзвонитиме Азазелло! - вигукнула Марґарита, слухаючи вальс, що сипавсь у провулку. - Він зателефонує! А чужоземець безпечний. Так, тепер я розумію, що він безпечний!
Машина загурчала, віддаляючись від воріт. Стукнула хвіртка, і на плитах доріжки почулися кроки.
“Це Микола Іванович, по кроках упізнаю, - подумала Марґарита, - треба буде утнути на прощання щось дуже смішне й потішне”.
Марґарита смикнула штору вбік і сіла на підвіконня боком, охопивши коліно руками. Місячне світло лизнуло її з правого боку. Марґарита підвела голову до місяця, зробила задумливе й поетичне обличчя. Кроки стукнули ще разів зо два і потім раптом стихли. Ще помилувавшись місяцем, зітхнувши для годиться, Марґарита повернула голову в сад і справді побачила Миколу Івановича, який мешкав на нижньому поверсі тієї самої вілли. Місяць яскраво заливав Миколу Івановича. Він сидів на лаві, й з усього було знати, що він опустився на неї, як стій. Пенсне на його обличчі перехнябилося, а свій портфель він обіймав руками.
- А, здоровенькі були, Миколо Івановичу, - сумовито сказала Марґарита, - добривечір вам! Ви із засідання?
Микола Іванович ані пари з вуст на це.
- А я, - вела далі Марґарита, побільше висовуючись у сад, - сиджу сама, як бачите, нудьгую, дивлюся на місяць і слухаю вальса.
Лівою рукою Марґарита провела по скроні, поправляючи пасмо волосся, потім сказала сердито:
- Це нечемно, Миколо Івановичу! Все ж таки я дама, зрештою! Адже це хамство не відповідати, коли до вас звертаються!
Микола Іванович, якого було видно в місячному світлі до останнього ґудзичка на сірій жилетці, до останньої волосинки у світлій клинцем бороді, раптом посміхнувся дикою посмішкою, підвівся з лави і, певно, не пам’ятаючи себе від збурення, замість скинути капелюха, махнув портфелем убік і ноги зігнув, ніби наміряючись піти навприсядки.
- Ох, і нудний же ви тип, Миколо Івановичу! - далі вела Марґарита. - Взагалі ви всі мені так остогидли, що я й слова підібрати на можу, і я така щаслива, що з вами розлучаюсь! Ну вас до бісової матері!
У цей час за спиною Марґарити у спальні загримів телефон. Марґарита зірвалася з підвіконня і, забувши про Миколу Івановича, ухопила рурку.
- Говорить Азазелло, - сказали в слухавці.
- Любий, любий Азазелло! - вигукнула Марґарита.
