Маленька паризька книгарня полностью

Хіба можна дібрати слова для цього?

— Кохання? — запитала Катрін через хвилю.

Він кивнув.

Точно. Це було саме те слово.

— Це добре.

— Надто пізно.

Це все руйнує. Руйнує мене.

— Виходить так, що вона…

Скажи це.

— … кинула мене через кохання. Так, заради кохання. Кинула мене.

— Ви знову зустрінетесь? — запитала Катрін.

— Ні. Вона померла. Манон давно померла.

Він заплющив очі, аби не зустрітися поглядом із Катрін, не бачити, що він ранить її.

— А я кохав її. Так кохав, що перестав жити, коли вона пішла. Вона померла, а я тільки й думав, як жорстоко вона повелася зі мною. Я був ідіотом. І пробач мені, Катрін, ним і залишився. Навіть не можу дібрати слів. Краще піду, щоб не ображати тебе ще більше, добре?

— Звичайно йди. І ти мене зовсім не ображаєш. Це життя, і нам давно вже не чотирнадцять років. Ми стаємо дивакуватими, коли нам нікого любити. Старі почуття завжди зринають на певний час при появі нових. Є в людей така особливість, — прошепотіла Катрін спокійно й стримано.

Вона дивилася на кухонний стіл, з якого все почалося.

— Я б хотіла, щоб мій чоловік покинув мене заради кохання. Бо це найкраща причина.

Месьє Одинак сковано підійшов до Катрін і незграбно її обійняв, хоча все, як і раніше, здавалося неймовірно приголомшливим.

Месьє Одинак зробив сто віджимань, поки закипала кавоварка. Ковтнувши кави, він змусив себе двісті разів присісти аж до ниття у м’язах.

Прийняв контрастний душ і поголився. Кілька разів глибоко порізався. Почекав, поки перестане йти кров, випрасував і одягнув білу сорочку, зав’язав краватку. Він запхав у кишеню штанів кілька банкнот і перекинув піджак через руку.

Виходячи з дому, Жан Одинак не дивився на двері Катрін. Його тіло розпачливо жадало її обіймів.

І що далі? Я втішаю себе, вона заспокоює себе. Зрештою ми схожі на два використані рушники.

Він забрав замовлення на книги, що сусіди повкидали в його поштову скриньку. Вийшов із будинку і привітався з Тьєррі, який стирав росу зі столиків кав’ярні.

Месьє Одинак їв сирний омлет, не помічаючи і не відчуваючи його смаку, бо був дуже зайнятий вранішньою газетою.

— Як справи? — запитав Тьєррі і поклав руку йому на плече.

Цей жест був такий жартівливий та дружній, що месьє Одинак насилу втримався, щоб не схопити Тьєррі за барки й не трусонути.

Як вона вмерла? Від чого? Чи дуже їй боліло? Чи кликала мене? Чи дивилася вона щодня на двері? Чого я був таким надутим егоїстом?

Чому все вийшло саме так? Якої кари я заслуговую? Може, краще накласти на себе руки, щоб хоч якийсь толк з мене був?

Месьє Одинак утупився в книжкові огляди й читав їх із несамовитою зосередженістю, стараючись не пропустити жодного слова, думки чи уривка інформації. Він щось підкреслював, писав короткі замітки й забував, що читав.

Починав знову…

Чоловік навіть не підняв голови, коли Тьєррі сказав:

— Там якась машина. Вона простояла тут півночі. Може, у ній хтось спить? Хтось вистежує того письменника?

— Макса Джордана?

Той хлопчисько не міг, щоб не утнути якоїсь дурниці.

Він швидко вислизнув з-за столу, коли Тьєррі пішов до машини.

Коли смерть постукала, вона злякалася. Вона хотіла, щоб я її захистив. Але мене не було поруч. Я, бачте, був дуже зайнятий — жалів себе.

Месьє Одинакові стало зле.

Манон. Її руки.

Її лист був наповнений життям, її запахом та її почерком. Як я сумую за нею.

Я ненавиджу себе. Я ненавиджу її!

Чому вона дозволила собі померти? Тут щось не так. Вона, мабуть, не померла і зараз десь живе.

Він побіг до вбиральні і його знудило.

Месьє Одинак підмів трап і відніс книжки, які впродовж останніх кількох днів відмовився продавати, назад на полиці, де вони зайняли свої попередні місця. Заправив новий рулончик паперу в касовий апарат. Він не знав, чим би йому ще зайнятися.

Якщо я витримаю сьогоднішній день, то переживу й решту свого життя.

Він обслужив якогось італійця, котрий запитав:

— Я нещодавно бачив книгу з вороном в окулярах на обкладинці. Її вже переклали?

Месьє Одинак сфотографувався з подружжям туристів, прийняв із Сирії замовлення на декілька книг, які містили критику Ісламу, продав компресійні панчохи пані з Іспанії та наповнив їжею мисочки Кафки і Ліндґрен.