— …повторне оголошення для двох коміків, які зачадили порт Champs-Élysées. Вітання від начальника порту. Правий борт — це той бік, де ваш великий лівий палець.
— Це вони про нас? — спитав Джордан.
— А нам то що? — відказав месьє Одинак зневажливо.
Вони обмінялися іронічними посмішками.
— А ким ви хотіли стати, коли були хлопчиком, месьє… мм... Джордан?
— Коли був хлопчиком? Ви хочете сказати вчора? — Макс зухвало засміявся, потім глибоко замислився.
— Я хотів стати чоловіком, якого мій батько сприймав би всерйоз. А також тлумачем снів, які так чи інак цьому заважають, — додав він.
Месьє Одинак відкашлявся:
— Прокладіть-но для нас курс на Авіньйон, месьє. Знайдіть гарний шлях каналом на Південь, такий, що, можливо, подарує нам… важливі сни, — месьє Одинак вказав на стос карт. На них була зображена густа мережа судноплавних каналів блакитного кольору, пристаней для яхт, шлюзів.
Джордан кинув на нього запитальний погляд, і месьє Одинак сказав, не відводячи погляду від води:
— Санарі каже, що потрібно їхати на південь по воді, щоб знайти відповіді на свої сни. Він також стверджує, що там знову можна віднайти себе, але тільки якщо заблукати по дорозі, зовсім заблукати. Через кохання. Через поривання. Через страх. Там, на півдні, вони прислухаються до моря і розуміють, що сміх і плач звучать однаково, і що душа іноді повинна поплакати, аби бути щасливою.
Птах пробудився в його грудях, обережно розпростав крила, вражено усвідомлюючи, що він ще живий. Він рвався назовні. Хотів вирватися з його грудей разом із його серцем і полинути в небо.
— Я йду, — стиха проказав месьє Одинак. — Я йду, Манон.
Це просто якесь диво, що вони всі не піднялися на потяг разом зі мною. І так достатньо дратувало, що вони (мої батьки, тітка «жінкам-не-потрібні-чоловіки» Джулія, мої двоюрідні сестри «я-така-товста» Дафна і «я-завжди-так-заморююсь» Ніколет) спустилися до нас додому зі своїх пагорбів, пропахлих чебрецем, і приїхали зі мною в Авіньйон, аби переконатися, що я таки сіла у швидкий потяг з Марселя до Парижа. Думаю, що їм усім просто хотілося приїхати до справжнього міста, знову сходити в кіно й купити декілька платівок Принца.
Люк не поїхав зі мною. Він боявся, що я залишусь, якщо він буде на станції. Так воно й сталося б: я на відстані можу сказати про його самопочуття просто по тому, як він стоїть чи сидить, як тримає плечі й голову. Він типовий південний француз до самих кісток. Його душа — це полум’я й вино. Він ніколи не буває холоднокровним і байдужим, не може робити щось без почуття. Кажуть, що в Парижі люди апатичні майже до всього.
Я стою біля вікна швидкого потяга та відчуваю себе юною і дорослою водночас. Уперше я по-справжньому прощаюсь із землею, де народилася. І вперше я реально бачу її, віддаляючись усе далі й далі. Залите світлом небо, перегукування цикад серед столітніх дерев, вітри, що міряються силою з кожним мигдалевим листочком. Спека, наче лихоманка. Бринить та іскриться золотом повітря, коли сонце сідає і підфарбовує круті гори й села, що видерлися на них, рожевими й медовими відтінками. А земля й далі плодоносить і не перестає обдаровувати своїм багатством. Вона змушує розмарин і чебрець проростати крізь каміння, вишні — майже вириватися зі шкірки, а набрякле насіння липи пахнути сміхом дівчат, коли до них у тінь платанів приходять хлопці з урожайних полів. Річки виблискують, мов тонкі бірюзові нитки, що заплутались між крутими скелями, а далі на півдні іскриться море такої пронизливої синяви, ніби цяточки на шкірці чорних оливок, коли хтось кохається під одним із тих дерев…
Тут земля постійно тисне на людей. Вона безжально підступає все ближче. Колючки. Скелі. Запах. Тато каже, що Прованс створив людей із дерев, блискучих скель і джерел та й назвав їх французами. Вони дерев’яні й гнучкі, кам’яні й міцні. Вони говорять із глибин своєї натури й закипають швидко, немов горщик з водою на розпеченій плиті.
Я вже чую, як слабне жар, нижчає небо і втрачає свої кобальтові прожилки… Бачу, як обриси цієї землі м’якшають і розмиваються, що далі на північ ми їдемо. Холодна, цинічна північ! Чи здатна ти відчути любов?
Мама, природно, боїться, що в Парижі зі мною може щось трапитися. Ні, вона, певна річ, не думає, що мене розірве на шматки гранатою Ліванської революційної кліки де-небудь в універмазі «Галері Лафайєт» або на Єлисейських полях. Скоріше якийсь чоловік. Або, не доведи Господи, жінка. Одна з тих інтелектуалок із бульвару Сен-Жермен, яка має в голові все, що завгодно, але ні грама почуття. І яка може прищепити мені смак до богемного життя художників у їхніх холодних квартирах, що продуваються наскрізь протягами. Адже саме там осідають зрештою жінки, яким залишається лиш полоскати малярні пензлики для обдарованих джентльменів.
