Це була тиша недільного дня, яку месьє Одинак уперше відчув сповна, коли батьки одного разу взяли його із собою провідати родичів у Бретані. Там, десь між Понт-Авеном і Кердруком, він раптом зачув цю тишу як сутність життя, що ховається від городян на краю світу у Фіністері. Париж здався йому гігантською машиною, яка стукала й грюкала щосили, створюючи ілюзорний світ. Вона присипляла людей створеними в лабораторіях запахами, що імітували природні, заколисувала їх звуками, штучним світлом, фальшивим киснем — як у вподобаних у дитинстві книжках Е. М. Форстера. Коли вигадані Форстером «машини» якось зламались, люди, які раніше спілкувалися тільки за допомогою комп’ютерних моніторів, померли від раптової тиші, справжнього сонячного світла та інтенсивності власних невідфільтрованих почуттів. Вони померли від переповнення життям.
Так само месьє Одинак почувався й зараз, оглушений надпотужною чутливістю, якої він ніколи не зазнавав у місті.
Як боляче легеням, коли він глибоко вдихає! Як гострішає його слух у цьому незнайомому безмежжі спокою. Як відновлюється його зір при спогляданні природних форм.
Аромат річки, шовкове повітря, височінь відкритого простору над його головою. Востаннє він відчував такий спокій і свободу, коли вони з Манон верхи проїхали через увесь Камарг наприкінці одного пастельно-блакитного літа. Дні стояли тоді сяючі й розпечені, неначе кухонна плита. Але вже ночами трави на луках і гаї біля заболочених озер напивалися росами. Повітря насичувалося ароматами осені й сіллю солоних озерець. Пахло багаттями циганів і сінті, які жили в літніх таборах, захованих серед пасовищ турів, колоній фламінго і старих, закинутих садків.
Жан і Манон на двох сухорлявих білих конях, що бігли вільно і впевнено, їхали верхи до пустельних обмілин посеред загублених озер та вздовж тоненьких звивистих стежин, які ховалися в лісі. Тільки ці коні, аборигени Камарга, здатні пастися, опускаючи свої морди під воду, і орієнтуватися в безкрайній, заболоченій порожнечі.
Який пустельний безмір, спокій і тиша далеко навкруги.
— Ти пам’ятаєш, Жане? Ти і я. Адам і Єва на краю світу.
Голос Манон, неймовірно насичений сміхом. Наповнений сміхом шоколад, що тане.
Здавалося, вони знайшли незнаний світ за межами свого, куди за останні дві тисячі років не добралася жодна людина, що з маніакальною впертістю прагне перетворити будь-яку дику місцевість у міста, вулиці й супермаркети.
Ані високих дерев, ані пагорбів, ані будинків. Лише небо, а під ним єдиний кордон — власний череп. Вони бачили табуни диких коней. Чаплі й дикі гуси різко згинались, вихоплюючи рибу з води, змії ганялися за зеленими ящірками. Вони чули всі молитви тисяч мандрівників, котрих Рона переносила від свого витоку з-під льодовика вниз до широкої дельти, легко й безшумно протікаючи між рокитником, вербами та низькорослими деревами.
Ранки були такі свіжі, чисті й незаймані, аж йому відбирало мову від вдячності за те, що живе. Щодня він купався в Середземному морі при світлі згасаючого сонця. Голим гасав по тонкому білому піску на обмілинах, вигукуючи щось дике й первозданне, почувався одним цілим із бездонністю природи, переповненої силою.
Манон із дитячим захопленням спостерігала, як він пірнав, намагаючись схопити рибу, і навіть спромігся піймати кількох. Вони почали позбуватися цивілізованості. Жан завів бороду, а волосся Манон вільно спадало їй на груди, коли вона, оголена, скакала на своїй добродушній, розумній конячині з маленькими вушками. Вони засмагли, мов два запечені каштани. Жан насолоджувався різким солодко-кислим присмаком нальоту на її шкірі, коли вони кохалися вечорами в ще теплому піску біля багаття, у якому потріскував, згораючи, плавник. Він смакував сіль моря, сіль її поту, сіль луків дельти, де річка і море зливались, ніби коханці.
Коли Жан діставався чорного пушку між її стегнами, то зустрічав гіпнотичний аромат жіночності й життя. Від Манон пахло кобилою, на якій вона їздила дуже вправно, майже злившись із нею, — це були пахощі свободи. Її огортав аромат суміші східних прянощів і солодощів, квітів та меду. Вона пахла жінкою!
Вона невпинно шепотіла й видихала його ім’я. Огортала літери потоком дихання, поєднаного з жагою.
— Жан! Жан!
У ті ночі він був чоловіком більше, ніж досі. Вона повністю розкрилася для нього, вбираючи в себе його вуста, його сутність, його всього. І в її розплющених очах, які утримували його погляд, завжди відображався місяць — спочатку серпик, потім половина і, нарешті, повне червоне коло.
У подорожі по Камаргу вони провели половину місячного кола. Здичавіли й перетворилися на Адама і Єву в хатині з очерету. Вони були біженцями й дослідниками. Жан ніколи не запитував, кого Манон довелося обманювати, щоб снити їхні сни там, на краю світу, серед турів, фламінго й коней.
Уночі тільки дихання Манон порушувало абсолютну тишу під зоряним небом. Солодке, розмірене, глибоке дихання Манон.
