— Ви хотіли сказати
Левек густо почервонів і сквапно забрався з баржі-книгарні.
— Спасибі, — прошепотів Макс.
Коли полісмен відчалив, Одинак остаточно переконався, що в пригодницьких романах поряд з волоцюгами й річковими авантюристами даремно не згадують такі менші незручності, як наклейки про сплату податків та штрафи за рятувальні жилети.
— Як ви думаєте, він нікому не розкаже, що я тут? — запитав Джордан, коли човен полісмена був уже далеко.
— Слухайте, Джордане, а що таке страшне станеться, якщо ви поговорите з кількома прихильниками чи пресою?
— Вони можуть спитати, над чим я зараз працюю.
— То й що? Скажіть їм правду. Скажіть їм, що ви зараз обдумуєте це, що ви зробили паузу, що шукаєте сюжет і коли знайдете, то розкажете їм.
У Джордана був такий вигляд, наче йому таке не спадало на думку.
— Позавчора я подзвонив своєму батькові. Він мало читає, знаєте, тільки спортивні газети. Я сказав йому про переклади, роялті і про те, що я продав майже півмільйона книжок. Я сказав, що можу допомагати йому, бо його пенсія не така вже й велика. І знаєте, про що він мене запитав?
Месьє Одинак почекав.
— Коли вже я нарешті знайду нормальну роботу. І що він чув, начебто я написав розпусний роман. Вся округа перемивала йому кістки позаочі, шепочучись по кутках. І що я навіть уявити не можу, як я нашкодив йому своїми божевільними ідеями.
Макс виглядав страшенно ображеним і пригніченим.
Месьє Одинак раптом відчув непереборне бажання міцно пригорнути його. Він ступив уперед і спробував обійняти хлопця, та в нього це вийшло не зразу — руки раптом зробилися незграбними. Він обережно притиснув Макса Джордана до свого плеча. Вони стояли незрушно, притулившись один до одного, з трохи зігнутими в колінах ногами.
Потім Одинак прошепотів Джордану на вухо:
— Ваш батько безсердечний невіглас.
Макс одсахнувся, та Одинак тримав його залізною хваткою. Він говорив тихо, наче довіряв юнакові якусь таємницю:
— Він заслуговує на те, щоб уявляти, ніби люди пліткують про нього. Насправді, вони швидше вели мову про вас, і дивувалися, як у такої людини, як ваш батько, може бути такий чудовий, незвичайний син — можливо, його найбільше досягнення в житті.
Макс судорожно ковтнув.
Він прошепотів у відповідь тонким голосом:
— Моя мати сказала, що він не мав нічого поганого на думці, просто він не міг виразити свою любов. Щоразу, коли він лаяв чи бив мене, він, виявляється, виказував мені свою велику любов.
Тепер Одинак міцно тримав свого юного супутника за плечі, дивився йому прямо в очі й промовляв із притиском:
— Месьє Джордан. Максе. Ваша мати говорила вам неправду, бо їй хотілося заспокоїти вас. Але це смішно — вважати образу любов’ю. Знаєте, що казала моя мати?
— Не грайся з тими замазурами.
— О, ні. Вона ніколи не була зарозумілою. Вона казала, що дуже багато жінок є співучасниками жорстоких і байдужих чоловіків. Вони брешуть цим чоловікам. Вони брешуть своїм власним дітям. Бо їхні батьки ставились до них так само. Ці жінки завжди плекають слабку надію, що за жорстокістю ховається любов, щоб не збожеволіти від душевного болю. Правда в тому, Максе, що там немає любові.
Макс витер сльозу в куточку ока.
— Деякі татусі не можуть любити своїх дітей. Вони їм набридають. Або вони їм нецікаві. Або заважають. Їх дратують діти, бо, виявилося, що вони виросли не такими, як від них чекали. Вони дратуються, бо жінки хотіли дітьми заповнити шлюб, коли вже нічим було його заповнювати, хотіли видушити хоч краплю любові зі шлюбу, в якому нею й не пахло. І такі татусі зриваються на дітях. Що б ті діти не робили, їхні татусі будуть прискіпуватись і лаяти їх.
— Будь ласка, досить.
— А діти, ніжні, маленькі, нещасні діти, — продовжував Одинак м’якше, бо він був глибоко зворушений внутрішнім сум’яттям Макса, — стараються з усіх сил, щоб їх любили. З усіх сил. Вони картають себе, вважаючи, що чимось завинили, і тому не заслуговують на любов своїх татусів. Але, Максе, — тут Одинак підняв за підборіддя обличчя Джордана, — справа не в них. Ви якраз і пишете про це у своєму чудовому романі. Не можна захотіти полюбити. Не можна когось змусити полюбити себе. І тут немає ніяких секретних рецептів, просто любов. Ми під її владою: ми нічого не можемо вдіяти.
Тепер Макс плакав, нестримно ридаючи. Він опустився на коліна і обійняв месьє Одинака за ноги.
— Ну, ну, — пробурмотів той. — Усе добре. Хочете трохи постернувати?
Макс учепився в його холошу.
— Ні! Я хочу курити! Я хочу пити! Я хочу нарешті знайти себе! Я хочу писати! Я хочу зрозуміти, хто любить мене, а хто ні. Я хочу взнати, чи боляче любити, я хочу цілувати жінок, я хочу …
— Так, Максе. Шшш. Все добре. Ми пришвартуємося, знайдемо щось покурити і випити, і тому подібне з жінками. Розберемось із тим подібним.
Одинак допоміг юнакові підвестися. Макс притулився до нього, зволожуючи його випрасувану сорочку сльозами і слиною.
— Може бути зле! — схлипнув він.
