Вона провела вказівним пальцем по світлині чоловіка і легенько постукала його по носі.
— Який він тут безтурботний. Неначе всі його плани обов’язково мали здійснитися. Ми дивились у фотокамеру й думали, що все так і триватиме, аж тут:
Вона хвилю помовчала.
— Хто як, а я себе фотографувати більше не дам, — промовила. Затим підставила обличчя сонцю.
— А у вас є книга про вмирання?
— Та й не одна, — відповів месьє Одинак. — Про старіння, про зараження невиліковною хворобою, про вмирання повільне, швидке, у повній самотності де-небудь на підлозі лікарняної палати.
— Мені завжди було цікаво, чому так мало пишуть про життя. Померти може кожен. А от жити?
— Ви маєте рацію, мадам. Так багато можна написати про життя. Життя з книжками, життя з дітьми, життя для початківців.
— То напишіть.
— Я б краще написав енциклопедію загальних емоцій, — зізнався він. — Від А: «Алармічний невроз при зустрічі з автостопниками», минаючи С: «Самозакоханість жайворонків», аж до Я: «Явний психоз, викликаний маніакальним бажанням заховати великі пальці ніг, або Страх того, що вигляд ваших ніг може знищити чиєсь кохання до вас».
Месьє Одинак дивувався, навіщо він говорить усе це незнайомій людині.
Краще б він не відчиняв ту кімнату.
Бабуся поплескала його по коліну. Він різко здригнувся: фізичний контакт — це небезпечно.
— Енциклопедія емоцій, — повторила вона, усміхаючись. — Про великі пальці — це точно. Альманах загальних почуттів… Ви знаєте такого німецького письменника Еріха Кестнера?
Месьє Одинак кивнув. У 1936 році, незадовго до того, як Європа потонула в чорно-коричневому мороці, Кестнер опублікував збірку «Лірична домашня аптечка», куди ввійшли твори з поетичної медичної скриньки автора. «Цей томик присвячений лікуванню приватного життя, — написав поет у передмові. — Його слід призначати — здебільшого в гомеопатичних дозах — для лікування невеликих та серйозних захворювань буття, а також як допоміжний засіб при «терапії середнього внутрішнього життя».
— Завдяки Кестнеру, зокрема, я й назвав свою книжкову баржу «Літературною аптекою», — додав месьє Одинак. — Я хотів лікувати почуття, що не вважаються захворюваннями й не діагностуються лікарями. Усі оті невловимі почуття та емоції, які абсолютно не цікавлять лікарів, бо вони, мовляв, такі незначні й ефемерні. Почуття, що переповнюють тебе, коли закінчується ще одне літо. Або коли усвідомлюєш, що й цілого життя замало, щоб знайти себе. Або відчуття смутку, коли дружба розвивається не так, як уявлялось, і доведеться тепер далі шукати супутника на все життя. Або нудьга, що бере за серце на ранок дня народження. Ностальгія за світом свого дитинства. Приблизно так.
Він згадав, як мати колись запевняла його, що відчуває біль, від якого немає ліків. «Є жінки, котрі завжди дивляться тільки на черевики інших жінок і ніколи — в очі. А є жінки, які завжди дивляться в очі і тільки випадково — на черевики». Надаючи перевагу другому типу жінок, Лірабель почувалася приниженою і недооціненою першими.
Саме для полегшення такого незрозумілого, але реального страждання він і купив це судно, що було баржею в робочому стані і спершу називалося «Лулу». Він сам переобладнав її та наповнив книжками, єдиними ліками від незліченних, незрозумілих страждань душі.
— Ви повинні написати цю «Енциклопедію емоцій для літературних фармацевтів».
Стара жінка розпрямилася, пожвавішала й повеселіла.
— Додайте ще «Довіру до незнайомців» на Д. Дивне відчуття, коли в поїзді розказуєш незнайомій людині таке, що нізащо не розповів би своїм рідним. А також «Втіху від онуків» на В. Це відчуття, що життя триває… — Вона змовкла і думками була десь далеко.
— Бажання заховати великі пальці ніг — це про мене. Але він любив… він любив мої ноги все-таки.
Після того, як бабуся, мати й дівчинка попрощались і пішли, месьє Одинакові спало на думку, що вкрай неправильно вважати, наче книгарі опікуються книжками.
Вони опікуються людьми.
Коли потік покупців зменшився десь під полудень — їжа для французів більш священна, ніж держава, релігія і гроші разом узяті, — месьє Одинак позамітав трап жорсткою щіткою, потривоживши гніздо мостових павуків. Потім він побачив Кафку й Ліндґрен, які спускалися до нього алеєю дерев, що виструнчилися вздовж набережної. Такі імена він дав двом безпритульним котам, що кожен день наносили йому візити, бо мали певні привілеї.
Сірий кіт із білим комірцем, як у священика, полюбляв точити кігті об Кафкове «Дослідження одного собаки», казку, у якій життя людей аналізується з погляду собаки. А руда з білим, довговуха Ліндґрен любила лежати біля книжок про Пеппі Довгупанчоху. Це була гарненька кицька, що визирала з-за книжкових полиць і уважно розглядала кожного відвідувача. Ліндґрен і Кафка іноді робили месьє Одинакові послугу, зненацька скидаючи одну з верхніх полиць на покупців третьої категорії, тих, що з масними пальцями.
