— Звісна річ, книги — це більше, ніж лікарі. Одні романи — це люблячі, вірні товариші на все життя. Інші можуть надавати по вухах. Ще інші — огорнуть вас теплим рушником, коли на вас нападе ота осіння нудьга. А є такі… ну, мов рожева солодка вата, промайне в голові на мить і лишить по собі блаженну порожнечу. Як коротка, бурхлива інтрижка.
— А, так «Ніч» — це одноразове чтиво? Солодкий пиріжок?
Дідько. Старе правило книготоргівлі: ніколи не говори з авторами про книжки інших письменників.
— Та ні. Книги, як люди, а люди, як книги. Ось я розповім вам, як я це уявляю. Я питаю себе: Чи є він або вона головним героєм свого життя? Який у неї мотив? Чи вона — другорядний персонаж у власній казці? Чи вона викреслює себе зі своєї казки, бо чоловік, кар’єра, діти, робота поглинають увесь текст?
Очі Джордана розширилися від здивування.
— Я тримаю в пам’яті близько тридцяти тисяч історій, і це, знаєте, ще небагато, якщо врахувати, що в одній тільки Франції налічується понад мільйон назв. Тут у мене зберігаються вісім тисяч найкорисніших робіт, як набір для першої допомоги. Але я й сам складаю курси лікування. Я готую ліки з літер. Куховарська книга з рецептами, що її читаєш, мов чудовий сімейний вихідний. Роман, герой якого схожий на читача. Поезія, що викликає сльози, які б перетворилися на отруту, якби їх проковтнули. Я слухаю ось цим…
Месьє Одинак вказав на сонячне сплетіння.
— Слухаю також цим, — він потер потилицю. — І цим, — тепер він вказував на м’яке місце над верхньою губою. Якщо тут поколює…
— Та ну, не може бути…
— Ще й як може. — Він міг таким чином «прослухати» до 99,99 відсотка людей.
Хоча на деяких людей його трансперцепція не діяла.
Наприклад, на нього самого.
Поки месьє Одинак переконував Джордана, йому в голову вкралася небезпечна думка.
Йому раптом забракло повітря.
Щось таке сталося після того, як він відчинив оту заборонену кімнату. У його куленепробивному склі з’явилася тріщинка — кілька тонесеньких тріщинок — і все може розлетітися на друзки, якщо він не опанує себе.
— Що з вами? Ви якось… важко дихаєте, — почув месьє Одинак голос Джордана. — Я не хотів вас образити. Просто мені було цікаво, як люди реагують, коли ви їм кажете: «Я вам це не продам, бо воно вам не підходить».
— А, оті? Вони просто йдуть собі. А як ваші справи? Як просувається ваш рукопис, месьє Джордан?
Молодий автор, разом із динями, важко опустився в одне з крісел, оточених стосами книг.
— Ніяк. Ані рядка.
— Он як. А коли вам треба його здати?
— Шість місяців тому.
— Оце так. А що ваш видавець про це думає?
— Мій видавець не знає, де я. Ніхто не знає. І ніхто не повинен знати. Я так більше не можу. Я писати більше не можу.
— Отакої.
Джордан нахилився і притулився лобом до динь.
— А що
— Я? Нічого.
Месьє Одинак змусив себе зупинитися. Хлопець просить допомоги; йому не цікаво, як там справи в месьє Одинака. Тож допоможи йому.
Книгар дістав свій скарб із маленького, старомодного сейфа за прилавком.
«Вогні Півдня» Санарі.
Єдина книга, написана Санарі, а хоч би й під іменем Санарі. «Санарі» — колись місто для засланих письменників, Санарі-сюр-Мер на південному узбережжі Прованса, тепер перетворилось на нерозгаданий псевдонім.
