Його чи її видавець, Дюпре, перебував у будинку для літніх людей в Іль-де-Франсі, з оптимізмом переносячи хворобу Альцгеймера. За час візитів месьє Одинака старий Дюпре видав йому зо два десятки версій того, хто такий Санарі і як цей рукопис потрапив до його рук.
Отож месьє Одинак продовжив розслідування.
Упродовж двох десятиліть він вивчав ритм, вибір слів, побудову речень у Санарі, порівнюючи його стиль та інші складові з багатьма авторами. Зрештою месьє Одинак звузив коло можливих авторів до 11 імен: семи жінок і чотирьох чоловіків.
Він би в ноги вклонився одному з них, бо «Вогні Півдня» Санарі — це було єдине, що прошивало його наскрізь, не завдаючи болю. Читати «Вогні Півдня» було все одно, що пити щастя гомеопатичними краплями. Це був єдиний бальзам, що гоїв його рану — ласкавий, прохолодний потік на випалену землю його душі.
Це не був роман у звичному розумінні, радше — оповідання про різні види любові, повне чудових вигаданих слів і настояне на неймовірній людяності. Меланхолійна манера, у якій велася розповідь про неможливість щоденного життя на повну силу, про необхідність сприймати кожен новий день таким, як він є — унікальним, неповторним і дорогоцінним — як ця печаль перегукувалася з його настроєм!
Він простягнув Джорданові свій останній примірник.
— Прочитайте це. Три сторінки щоранку перед кавою, лежачи. Це — перше, що ви мусите прийняти. За кілька тижнів біль уже не буде таким нестерпним. Так, наче вам уже не потрібно буде виправдовуватися за свій успіх перед письменницькою братією.
Макс розвів руки, все ще тримаючи дині, і сторопіло поглянув на нього крізь щілину між динями. Він не витримав:
— Звідки ви знаєте? Я справді терпіти не можу гроші й це жахливе пекло успіху! Найкраще, щоб цього не було. Якщо в тебе щось вийшло, тебе ненавидять, в усякому разі не люблять.
— Максе Джордан, якби я був вашим батьком, я оце дав би вам добрячого прочухана за такі дурні слова. Це чудово, що ви написали цю книгу, вона заслуговує на успіх і варта кожного тяжко заробленого цента.
Зненацька обличчя Джордана засвітилося від гордості та сором’язливої радості.
Макс Джордан урочисто простягнув дині месьє Одинакові. Вони чудово пахли. Небезпечні пахощі. Як тоді, влітку із...
— Може, пообідаємо? — запропонував автор.
Хлопчисько з навушниками таки дратував його, але він так давно ні з ким не обідав.
Вони розрізали останню диню, коли раптом на трапі почувся стукіт високих вишуканих підборів.
У дверях кухні з’явилася жінка, що приходила вранці. Її очі були червоні від сліз, але яскраво сяяли.
— Гаразд, — сказала вона. — Дайте мені книжки мого типу, і хай дідько забирає тих чоловіків, яким на мене наплювати.
У Макса Джордана відвисла щелепа.
Месьє Одинак закотив рукава білої сорочки, поправив чорну краватку, витяг окуляри для читання, які він почав віднедавна носити, та шанобливо провів відвідувачку в саме серце свого літературного світу: шкіряне крісло з пуфиком для ніг і велике вікно, що оправляло вид Ейфелевої вежі. Тут був також приставний стіл для сумочок, подарований матір’ю месьє Одинака Лірабель. Поряд стояло старе фортеп’яно, яке месьє Одинак настроював двічі на рік, хоча сам і не вмів грати.
Месьє Одинак поставив відвідувачці, котру звали Анна, декілька запитань. Про роботу, ранковий розпорядок дня, улюблену тварину в дитинстві, нічні жахіття впродовж останніх років, які книжки вона читала останнім часом… та чи наказувала їй мати, що вдягати.
Особисті запитання, але не надміру. Він мусив їх поставити. Відтак надовго вмовк. «Прослуховування» в цілковитій тиші було дуже важливе для повного зчитування людської душі.
Анна повідомила йому, що працює в телевізійній рекламі.
— В агентстві разом із завалящими хлопцями. Їх термін споживання давно вийшов, а жінок вони вважають чимось середнім між кавоваркою і диваном.
Щоранку вона заводить по три будильники, аби хоч якось витягти себе з важкого сну. Потім заповзає під гарячий душ, щоб зігрітися перед холодним прийдешнім днем.
Дівчатком з усіх тварин найбільше любила вайлуватих лорі, маленьких мавпочок зухвало ледачої породи з постійно мокрими носами.
У дитинстві Анна переважно носила червоні баварські шкіряні штанці — ледерхозен, — викликаючи жах і огиду в матері. У снах вона часто потопала в сипкому піску перед важливими чоловіками, одягнена в саму лише майку. І всі вони, геть-чисто всі, заливали слізьми її майку. Однак жоден не допомагав вилізти з ями.
— Ніхто ніколи не допомагав мені, — тихо, з гіркотою промовила вона сама до себе. Затим подивилась на месьє Одинака сяючими очима.
— То й що? Наскільки я дурна?
— Не дуже, — відказав він.
Востаннє Анна по-справжньому читала ще студенткою. «Сліпота» Жозе Сарамаго. Ця книга збила її з пантелику.
