— Ну, це вже точно округ Джонз! — весело повідомила Еді. Її освітлений ззаду профіль — темний на тлі сонячного проміння — був гострий і дівчачий. Її вік зраджували лише зморшки на шиї й кисті на кермі — вузлуваті, поцятковані; у хрумкій білій сорочці, картатій спідниці й двоколірних оксфордах відповідних барв вона скидалася на заповзяту газетну репортерку з 1940-х, що працює над якоюсь Великою історією. — Гаррієт, ти пам’ятаєш старого Ньюта Найта, дезертира, про якого розповідали на уроках історії Міссісіпі? Робіна Гуда Соснолісся, як він себе називав! Він і його прибічники були бідні й нещасні та не хотіли воювати у тій війні багатіїв, тому закопалися в цій глухомані й не вели жодних справ із Конфедерацією. Республіка Джонз, так вони себе називали! Кавалерія пускала за ними псів-шукачів, а старі жінки-крекерки116 вдушували тих собак до смерті червоним перцем! Отакі-от люди тут у цьому окрузі Джонз.
— Еді, — сказала Гаррієт, водночас спостерігаючи за бабусиним обличчям, — може, тобі треба перевірити зір?
— Я все добре читаю. Так, мем. Колись давно, — продовжила Еді, — у цій глухомані було повно ренегатів Конфедерації. Вони були надто бідні, не мали своїх рабів і зневажали тих, у кого на рабів вистачало грошей. Тож вони сецесіювалися від Сецесії! Сапали собі свої кукурудзяні діляночки в соснових лісах! Звісно ж, вони не розуміли, що насправді війна точиться через права штатів.
Ліворуч ліси переростали в поле. Від самого його вигляду — дрібних миршавих трибун, футбольних сіток, обскубаної трави — у Гаррієт похололо на серці. Кілька в’язистих старших дівчат били по тезерболу, і в ранковій непорушності дзвінко чулися їхні ухання й ляскіт. Над дошкою з рахунком вручну було виведено:
Гаррієт стиснуло горло. Зненацька вона усвідомила, що страшенно помилилася.
— Так от, Натан Бедфорд Форрест не походив із найбагатшої чи найкультурнішої родини в світі, проте найвидатнішим генералом тієї війни був саме
— Еді, — дрібним швидким голосом озвалася Гаррієт. — Я не хочу тут лишатися. Повертаймося додому.
—
— Ні,
— Тоді чому ти захотіла приїхати?
На це Гаррієт відповісти не могла. За старим знайомим поворотом біля підніжжя пагорба їй відкривалася галерея забутих жахіть. Латки трави, приглушені пилюкою сосни, особливий жовто-червоний колір гравію, схожий на сиру курячу печінку — як вона могла забути, яке їй огидне це місце, якою нещасною вона тут почувалася щохвилини? Далі ліворуч в’їзні ворота; за ними будиночок старшого виховника, загорнутий у загрозливий затінок. Над дверима висіла зроблена вручну корогва з голубом і написом пухкими гіпівськими літерами: «ВТІШТЕСЯ!».
— Еді, будь ласка, — швидко повторила Гаррієт. — Я передумала. Розвертаймося.
Еді, стискаючи кермо, крутнулася й вирячилася на неї — блідими, хижацькими й холодними очима, що їх Честер називав «прицільними», бо вони ніби були створені дивитися вздовж ствола зброї. У Гаррієт очі («трохи прицільні», як іноді їх називав Честер) були такі самі бліді й прохолодні; проте Еді не мала задоволення від такої настирливої зустрічі з власним поглядом у мініатюрі. Вона не вловлювала жодної журби чи тривоги на незворушному обличчі своєї онуки, яке їй здалося зарозумілим, ба більше — агресивно зарозумілим.
— Не верзи дурниць, — грубо відповіла вона й знову глянула на дорогу — саме вчасно, бо ледь не з’їхала в канаву. — Тобі тут сподобається. За тиждень будеш кричати й скаженіти, бо не захочеш повертатися додому.
Гаррієт вирячилася на неї враженим поглядом.
— Еді, — сказала вона, — тобі й самій би тут не сподобалося. Ти б із цими людьми навіть за мільйон доларів не залишилася.
— «Ой, Еді!» — Злісно, фальцетом, Еді взялася перекривлювати голос онуки. — «Відвези мене назад! Відвези мене в табір!» Отак пищатимеш, коли настане час повертатися.
Гаррієт це так вкололо, що вона не могла спромогтися на слова.
— Ні, не пищатиму, — зрештою вичавила вона. — Ні.
— Ще й як будеш! — високо задерши підборіддя, пропіяла Еді життєрадісним голосом, який Гаррієт не зносила; а тоді: — Ще й як будеш! — ще гучніше, навіть не повертаючи до неї голови.
Зненацька, пронизливою нотою, наполовину іржанням зі стайні, наполовину сільським вітанням загудів кларнет: то доктор Венс сповіщав про їхнє прибуття. Доктор Венс насправді не був лікарем — медичним, — а лише якимсь перехваленим диригентом християнських ансамблів; він належав до янкі, мав густі кущисті брови й великі, наче в мула, зуби. Він був важливою людиною в колі баптистської молоді, а Аделаїда якось зазначила (слушно), що він викапаний Божевільний Капелюшник з ілюстрації Тенніела для «Аліси в Дивокраї».
— Вітаю, панянки — загукав він, нахиляючись до опущеного вікна з боку Еді. — Слався Боуже!
