Ноги Гаррієт ззаду поприлипали до сидіння. Вона роздратовано завовтузилася й спробувала вмоститися зручно. Вони їхали вже три години, сонце піднялося й припікало. Подеколи Еді роздумувала, чи не замінити їй цей «олдсмобіль» — на щось із кондиціонером чи робочим радіо — але завжди в останню мить передумувала, головно через приховане задоволення, яке отримувала, спостерігаючи, як Рой Даял заламує руки й пританцьовує від мук. Містер Даял не тямився з того, що високопоставлена літня баптистка роз’їжджає по місту у двадцятилітньої давності машині; іноді, коли надходили нові автівки, він пізно пополудні підкочував до будинку Еді й залишав непрошений «пробник» — зазвичай першокласний «кадилак». «Просто покатайтеся на ньому кілька днів, — казав він, демонструючи долоні. — Прикиньте, подумайте». Еді ж жорстоко водила його за ніс, прикидалася закоханою в пропоноване авто, а тоді — коли він уже діставав свої папери — повертала його, зненацька противлячись кольору, склопідіймачам чи зі скаргами на якусь мікроскопічну хибу, стукіт у приладовій панелі або на те, що заїло кнопку блокування.
— На міссісіпських номерах досі написано «Штат гостинності», та на мою думку, справжня гостинність тут вимерла ще в першій половині цього століття.
— Еді, той чоловік ззаду сигналить тобі.
— Хай сигналить, — відповіла Еді, котру влаштовувала її комфортна швидкість.
— Думаю, він хоче проїхати.
— Йому нічого не станеться, якщо трішки скине швидкість. Куди він може так поспішати зі своїми колодами?
Ландшафт — піщані глинисті пагорби, нескінченні сосни — був такий примітивний і химерний, що в Гаррієт заболіло в животі. Усе навколо нагадувало, що вона далеко від дому. Навіть люди в сусідніх машинах мали інший виглял: розчервонілі від сонця, з широкими плоскими обличчями й у фермерській одежі, зовсім не схожі на людей з її міста.
Вони проїжджали повз гнітючі дрібні скупчення підприємств: «Фарбувальна компанія Фрілона», «Найвисококласніші трансмісії Т’юна», «Камінь і гравій Нового Діксі»115. Уздовж узбіччя дибуляв кволий чорний стариган у комбінезоні й помаранчевому мисливському кашкеті, несучи в руках коричневий пакет із продуктами. Що Іда подумає, коли прийде на роботу й побачить, що її нема? Вона десь зараз мала б прийти; від цієї думки Гаррієт задихала частіше.
Звислі телефонні дроти; клаптики, засіяні листовою капустою й кукурудзою; напіврозвалені будинки з палісадниками з утрамбованої землі. Гаррієт притиснулася лобом до теплого скла. Може, Іда усвідомить, наскільки сильно Гаррієт образилася; може, усвідомить, що не можна погрожувати спакувати речі й покинути їх щоразу, як її те чи се дратує… Чорний чоловік середнього віку в окулярах сипав із бляшанки з-під «Кріско» корм групці рудих курчат; побачивши авто, він урочисто підняв руку, і Гаррієт так енергійно замахала у відповідь, що їй аж трохи соромно стало.
Також її хвилював Гелі. Хоч він був досить певен, що на возику нема його імені, їй усе одно не дуже подобалося, що він там і далі стоїть, чекає, доки його знайдуть. Він думки,
Вони їхали далі. На зміну халупам знову прийшли ліси, час від часу перемежовані рівнинними полями, де пахнуло пестицидами. На одній маленькій понурій галявині гладка біла жінка, одягнена в бордову сорочку й шорти, з однією ногою в ортопедичному черевику, розвішувала мокрий одяг на шворці край свого трейлера; Вона підняла очі на авто, але не помахала.
Зненацька Гаррієт висмикнуло з думок писком гальм і поворотом, що кинув її на двері й перекинув коробку з пончиками. Еді повернула — упоперек шосе — на горбисту сільську доріжку, що вела до табору.
— Вибач, дорогенька, — безтурботно мовила вона, нахиляючись, щоб поправити сумочку. — Не розумію, чому ті знаки роблять такими дрібними, що їх розгледіти можна, хіба коли ти вже прямо перед ними…
У тиші вони загрюкотіли гравійною дорогою. По сидінню котився срібний тюбик помади. Гаррієт спіймала його до того, як він упав, — «Вишні в снігу» було написано на ярлику знизу, — і кинула назад Еді в солом’яну сумку.
