Сміх. У відчаї Гаррієт зрозуміла, що зодягнена в денім лялька черевомовця вибрала з усієї аудиторії саме її. Вона — і п’ятдесят інших дівчат різного віку — сиділи на лавах із колод на лісовій галявині, яку виховники називали «каплицею».
Двоє дівчат спереду, з якими Гаррієт жила в одному будиночку (Дон і Джада), обернули на неї розлючені погляди. Лише сьогодні вранці вони з нею сварилися, і ту колотнечу перервав дзвін із каплиці.
— Агов! Спокійніше, Зіґґі, старенький! — реготнув черевомовець. То був виховник із хлопчачого табору, якого звали Зак. Місіс Венс неодноразово згадувала, що Зіґ (лялька) і Зак дванадцять років прожили в одній спальні; що лялька склала компанію Закові в університеті Боба Джонза120, прослужила йому «сусідом»; Гаррієт наслухалася цього значно-значно більше, ніж їй того хотілося. Лялька була вдягнена, наче «Дитина тупика»121: у штанці до коліна й капелюх-поркпай122, її рот жахав червоною фарбою, а ластовиння скидалося на плями від кору. Тепер же — мабуть, пародіюючи Гаррієт — вона вивалила очі й крутнула головою навколо своєї осі.
— Агов, начальнику! І то ще
Ще більше сміху — особливо гучно проявили себе Джада й Дон спереду, які ще й схвально зааплодували. Гаррієт, розчервонівшись, гордовито втупилася в спітнілу спину дівчини перед собою: старшої, зі складками жиру, що випиналися навколо ремінців ліфчика. «Сподіваюся, я такою ніколи не стану, — подумала вона. — Я себе радше голодом заморю».
Вона пробула в таборі вже десять днів. Вони здавалися вічністю. Гаррієт запідозрила, що Еді перекинулася кількома словами з доктором Венсом і його дружиною, бо виховники взяли собі за капосну звичку виділяти її серед інших, проте частина проблеми — Гаррієт це ясно розуміла й не могла з цим нічого робити — полягала в її нездатності вписуватися в певну групу, не привертаючи до себе уваги. Суто з принципу вона не взялася підписувати й повертати «Завітну картку» у своєму інформаційному пакеті. То була низка врочистих обіцянок, до яких змушували всіх табірних дітей: обіцянки не ходити на фільми для дорослих і не слухати «важкий або кислотний рок»; не пити алкоголь, не займатися сексом до шлюбу, не курити марихуану й тютюн та не вживати ім’я Господа намарне. Не те щоб Гаррієт хотіла хоч щось із цього робити (окрім — іноді, не дуже часто — ходити в кіно), та все одно вона налаштувалася нічого не підписувати.
—
— Ні.
— Я не отримала твою «Завітну картку».
Гаррієт промовчала.
Медсестра знову настирливо її обійняла.
— Знаєш, любуню, Бог дає нам лиш два вибори! Або щось правильно, або ні! Або ти поборниця Христа, або ні! — Вона вийняла з кишені порожню «Завітну картку».
— Тож я хочу, щоб ти над нею помолилася, Гаррієт. І зробила те, до чого тебе веде Господь.
Гаррієт утупилася в її білі роздуті кеди.
Медсестра стиснула долоню Гаррієт.
— Хочеш, щоб я помолилася
— Ні.
— Ой, я впевнена, що Господь тут приведе тебе до правильного рішення, — радісно й завзято сказала вона. — Я в цьому просто впевнена.
Дівчата в віґвамі Гаррієт уже подружилися між собою до її приїзду; здебільшого вони її ігнорували, і хоч одної ночі вона прокинулася й побачила свою руку в мисочці з теплою водою і як решта дівчат стоять у темряві навколо її ліжка, перешіптуються й хихочуть (то був розіграш: вважалося, якщо покласти уві сні руку людини у воду, вона обмочить ліжко), вони не те щоб якось особливо мали на неї зуб; хоча, звісно, була церата, натягнута під сидінням відхожого місця. Приглушений сміх ззовні. «Чуєш, чому ти там так довго?!» З десяток дівчаток угиналися від сміху, коли вона вийшла з кам’яним обличчям і мокрими шортами, — але, звісно ж, цей прикол не був суто для неї, звісно ж, їй просто не пощастило? Однак усі інші наче знали про все це наперед: Бет і Стефані, Беверлі й Мішель, Марсі, Дарсі й Сара Лінн, Крістл і Джада, Лі Енн, Девон і Дон. Здебільшого вони були з Тупело й Колумбуса (дівчата з Александрії, хоч вони їй подобалися не набагато більше, були у віґвамах «Вивільга» й «Щиголь»); усі були вищі за Гаррієт і видавалися старшими; дівчата, які мастили губи блиском зі смаками, носили підрізані джинси й на пристані для водних лиж натиралися кокосовою олією. Їхні розмови («Бей Сіті Роллерз», «Озмондз»123, якийсь Джей Джексон, що ходив з ними до школи) знуджували й дратували.
І Гаррієт цього й очікувала. Вона очікувала «Завітних карток». Очікувала життя, побляклого без бібліотечних книг; групових видів спорту (які вона терпіти не могла); вечорів пародій і погрозливих занять із вивчення Біблії; очікувала дискомфорту й нудьги від просиджування спекотними безвітряними днями в каное й вислуховування дурних балачок про те, чи добрий християнин Дейв, чи мацав уже Вейн груди Лі Енн або чи випиває Джей Джексон.
