Маленький друг полностью

Дон остовпіла, роззявивши заквецяний блиском рот. Гаррієт скористалася замішанням, вихопила в неї лист від Гелі й запхала його собі в кишеню.

— Дивіться! — скрикнула Джада, виставивши руку. На пальцях і на повіці виднілася кров — трішки, небагато. — Дивіться, що вона мені зробила!

— Народ, заткніться, — наполіг хтось пронизливим голосом, — бо отримаємо догану.

— Якщо випишуть ще одну — скривдженим голосом сказав хтось інший, — нам заборонять ходити з хлопцями смажити маршмелоу.

— Так, справді. Замовкніть.

Джада — напоказ виставивши кулак — підступила до Гаррієт.

— Ти краще ступай потихеньку, мала, — сказала вона, — ти…

— Та заткнися! Мел іде!

Тоді залунав дзвін, скликаючи їх у каплицю. Отже, Зак зі своєю лялькою врятували Гаррієт, принаймні ненадовго. Якщо Джада її викаже, у Гаррієт будуть проблеми, але тут нічого нового; Гаррієт уже звикла до проблем через бійки.

Тривожила її газетна вирізка. Неймовірно дурнувато з боку Гелі присилати її. Принаймні ніхто не побачив; це головне. Окрім заголовка, Гаррієт нічого до ладу не розгледіла; а тоді скрупульозно подерла її й лист і позминала шматочки в себе в кишені.

Вона помітила, що на галявині щось змінилося. Зак замовк, а всі дівчата зненацька заціпеніли й затихли. Серед цієї тиші Гаррієт пронизало панікою. Вона чекала, що всі враз обернуться на неї, а тоді Зак прокашлявся, і вона зрозуміла, ніби вийшовши зі сну, що тиша стосувалася зовсім не її, то просто почалася молитва. Вона швидко заплющила очі й схилила голову.

Як тільки молитва закінчилась і дівчата випросталися, посміялися й стали розбиватися на розмовні групки (і Джада, Дон і Дарсі теж, очевидно, розмовляли про Гаррієт, склавши руки на грудях та вороже зиркаючи через галявину в її напрямку), Мел (у тенісному козирку, з мазком цинкового оксиду на носі) схопила Гаррієт за комір.

— Про плавання забудь. Тебе Венси хочуть бачити.

Гаррієт спробувала приховати розпач.

— У кабінеті, — повідомила Мел і провела язиком собі по брекетах. Вона дивилася Гаррієт над головою — безперечно, шукала очима преславного Зака, хвилювалася, що він утече в хлопчачий табір, і словом з нею не перекинувшись.

Гаррієт кивнула й спробувала вдати байдужу. Що вони їй зроблять? Змусять цілий день сидіти у віґвамі наодинці?

— Чуєш, — гукнула їй у спину Мел — вона вже помітила Зака, піднесла руку й пробиралася до нього повз дівчат, — якщо закінчиш із Венсами до початку біблійного уроку, то просто виходь на тенісний корт і позаймайся з групою, що прийде на десяту, добре?

Сосни були темні й дарували приємний перепочинок від вибіленої сонцем ясності «каплиці», а стежка серед лісу — м’яка й клеювата. Гаррієт ішла, не підіймаючи голови. «Швидко вийшло», — подумала вона. Хоч Джада розбійниця й хуліганка, Гаррієт і не думала, що вона ще й ябеда.

Та хтозна? Може, нічого страшного. Може, доктор Венс вирішив витягнути її, як він висловлювався, на «сеанс» (там він повторював численні вірші з Біблії про Послух, а тоді запитував, чи прийняла Гаррієт Ісуса як свого особистого спасителя). Або, може, він хотів розпитати її про фігурку із «Зоряних воєн». (Два дні тому він скликав весь табір, і хлопців, і дівчат, і з годину кричав на них, бо хтось — так він сказав — украв фігурку із «Зоря­них воєн», яка належала Брентлі, його вередливому сину дитсадкового віку.)

Або, може, їй подзвонили. Телефон стояв у кабінеті доктора Венса. Але хто б їй дзвонив? Гелі?

«Може, це з поліції, — млосно подумала вона, — може, вони знайшли возик». І спробувала викинути цю думку з голови.

Вона сторожко вийшла з лісу. Біля контори, поруч із мікроавтобусом і універсалом доктора Венса стояла машина з дилерськими номерами — «Шевроле Даяла». Не встигла Гаррієт загадатися, як це її стосується, коли двері контори відчинилися, і під мелодійний акомпанемент музики вітру звідти вийшов доктор Венс, а за ним — Еді.

Гаррієт аж остовпіла від шоку. Еді змінилася — була виснажена, пригнічена, — і на мить Гаррієт здалося, чи вона нічого не сплута­ла, але ні, це справді була Еді: вона просто вдягнула пару старих окулярів, до яких Гаррієт не звикла, з чорною чоловічою оправою, що видавалася занадто масивною для її обличчя й робила її блідою.

Доктор Венс помітив Гаррієт і помахав їй: обома руками, ніби з іншого боку повного стадіону. Гаррієт не хотілося підходити. Вона припустила, що опинилась у справжній халепі, кепській халепі, — але тоді її побачила й Еді, усміхнулася: і якось (може, через окуляри?) вона мала вигляд колишньої Еді, доісторичної, Еді з коробки у формі серця, яка свистіла й кидала Робінові бейсбольні м’ячі під примарним кодахромним124 небом.

— Готтентот125, — гукнула вона.

Доктор Венс зі стриманою доброзичливістю відступив, коли Гаррієт — розриваючись від любові через улюблене старе прі­звисько, яке чула так рідко, — кинулася по засипаній гравієм галя­вині; а Еді присіла (спритно, по-солдатськи) і цмокнула її в щоку.