Маленький друг полностью

— Так, мем! Страшенно рада бачити бабусю! — загорлав доктор Венс, закочуючи очі й гойдаючись на підборах. Він говорив із неземною теплотою, але водночас так, ніби роздумував про щось інше.

— Гаррієт, — сказала Еді, — це всі твої речі? — і Гаррієт по­бачила на гравії в Еді під ногами свою валізу, наплічник і тенісну ракетку.

Після ледь помітної спантеличеної паузи — під час якої вона не звернула увагу на свої речі на землі, — Гаррієт сказала:

— У тебе нові окуляри.

— Старі. То машина нова. — Еді кивнула на новий автомобіль, що стояв біля Венсового. — Якщо маєш ще щось у будиночку, то збігай забери.

— А де твоя машина?

— Неважливо. Біжи-біжи.

Гаррієт — не з тих, хто заглядатиме дарованому коню в зуби — поквапилася геть. Її зовсім ошелешив порятунок, звідки вона його зовсім не чекала; особливо через те, що вона була готова кидатися Еді в ноги, молити й кричати, щоб її забрали додому.

Окрім кількох мистецьких проєктів, яких їй не хотілося (не­охайна прихватка, декупажна коробка для олівців, яка поки не висохла), єдине, що Гаррієт мала забрати, то свої сандалі для душу й рушники. Хтось поцупив її рушник і пішов плавати, тож вона взяла другий і побігла назад до контори доктора Венса.

Той завантажував багажник нової машини Еді, і Гаррієт щойно тепер помітила, що сама Еді рухається трохи напружено.

«Може, щось з Ідою», — зненацька спало на думку Гаррієт. Може, Іда вирішила не звільнятися. Або востаннє перед від’їздом вирішила з нею побачитися. Та Гаррієт знала, що ні те, ні інше не може бути правдою.

Еді підозріливо роздивлялася її.

— Я думала, у тебе два рушники.

— Ні, мем. — Вона помітила біля основи ніздрі в Еді слід якоїсь темної спіклої речовини: тютюн? Тютюн нюхає Честер.

Перш ніж вона сіла в машину, доктор Венс підійшов до неї і — боком, між Гаррієт і дверцятами — нахилився й подав їй руку.

— Бог має Свої плани, Гаррієт. — Він це сказав так, наче ділився невеликим секретом. — Чи означає це, що нам вони завжди подобатимуться? Ні. Чи означає це, що ми їх завжди розумітимемо? Ні. Чи означає це, що нам треба рюмсати й скаржитися? Точно ні!

Згораючи від ніяковості, Гаррієт лупала на уважні сірі очі доктора Венса. На дискусійному гуртку Медсестри після «Розвитку твого тіла» багато розмовляли про Божий план і що всі ті трубки, гормони й принизливі виділення на діафільмах — то все Божий план для дівчаток.

— І навіщо ж? Чому Бог нас випробовує? Чому спокушує Він нашу рішучість? Чому нам варто роздумувати про ці універсальні випробування? — Погляд доктора Венса обмацував її обличчя. — Чого вони навчають нас на нашому Християнському шляху?

Мовчання. Гаррієт надто гидувала відібрати руку. Десь високо в соснах скрикнула блакитна сизойка.

— Частина нашого випробування, Гаррієт, полягає у тому, щоб прийняти: Його план завжди на краще. А що означає прийняття? Мусимо схилитися перед Його волею! Мусимо втішено схилитися! Це випробування для нас як християн!

Зненацька Гаррієт — обличчям лише за кілька сантиметрів від нього — страшенно злякалася. Щосили зосередившись, вона впилася очима в дрібну цятку червонуватої щетини в нього на ямочці щоки, яку оминуло лезо.

— Помолімося, — раптом запропонував доктор Венс і стиснув її долоню. — Любий Ісусе, — прорік він, притискаючи заплющені очі великим і вказівним пальцями. — Який же привілей — стояти в цей день перед Тобою! Яке ж благословення молитися з Тобою! Радіймо, радіймо від Твоєї присутності!

«Що він верзе?» — вражено подумала Гаррієт. Укуси москітів чухалися, але вона не насмілювалася їх чіпати. Крізь напівзаплющені очі вона роздивлялася свої ноги.

— О, Гоусподи. Прошу, будь із Гаррієт і її родиною в подальші дні. Наглядай за ними. Бережи, веди їх і дбай про них. Допоможи їм зрозуміти, Гоусподи, — промовляв доктор Венс — дуже чітко вимовляючи всі приголосні й склади, — що ці муки й випробування є частиною Християнського шляху…

«Де Еді? — подумала Гаррієт із заплющеними очима. — У машині?» Долоня доктора Венса була липка й неприємна на дотик; ото буде сором, якщо Марсі й дівчата з будиночка проходитимуть повз і побачать, як вона на зупинці стоїть і тримається за руки з не абиким, а доктором Венсом.

— О, Гоусподи. Допоможи їм не відвертатися від Тебе. Допоможи їм коритися. Допоможи йти без нарікань. Допоможи не порушувати Твоїх настанов, не бути бунтівними, приймати Твої шляхи й дотримуватися Твоїх обітниць…

«Чому коритися?» — злегка шоковано й згиджено подумала Гаррієт.

— …в ім’я Христа Ісуса, просимо Тебе, АМІНЬ, — так гучно виголосив доктор Венс, що Гаррієт аж зіщулилася. Вона озирнулася. Еді стояла з водійського боку машини, спершись рукою на капот, — але хтозна, чи вона там весь час простояла, чи відійшла після молитви.

Ніби нізвідки виникла медсестра Венс. Вона припала до Гаррієт і затягнула її в задушливі пишногруді обійми.

— Господь любить тебе! — вигукнула вона своїм променистим голосом. — Головне — пам’ятай про це!

Вона поплескала Гаррієт нижче спини й, сяючи усмішкою, обернулася до Еді, ніби очікувала почати просту звичайну розмову.