Певною мірою Гаррієт тішила його відсутність. Вона соромилася власної журби — надто великої, щоб її можна було приховати, — а також катастрофічного стану свого будинку. Після відбуття Іди мама Гаррієт пожвавішала, чим стала нагадувати певних нічних тварин у Мемфіському зоопарку: маленьких і тендітних окатих сумчастих, які — в омані від ультрафіолетових ламп, що освітлювали їхню скляну коробку, — їли, милися й граційно шугали усвоїх листяних справах з ілюзією, що вони надійно сховані під нічним покровом. За ніч виникали таємні стежки, які тягнулися й перетиналися по всьому будинку, — стежки, позначені серветками, інгаляторами від астми, флаконами пігулок, пляшечками крему для рук і лаку для нігтів, а також склянками з талим льодом, які залишали на стільницях ланцюжки білих кілець. В особливо захаращеному й брудному кутку на кухні з’явився переносний мольберт, а на ньому — поступово, день за днем — картина з якимись водянистими фіалками (хоч мама так і не докінчила вазу, у якій вони стояли, залишивши тільки олівцевий ескіз). Навіть її волосся набрало нового насиченого каштанового відтінку («Шоколадний поцілунок» — було написано на вкритій липкими чорними патьоками пляшечці, яку Гаррієт віднайшла в плетеному відрі для сміття в туалеті на першому поверсі). Не помічаючи неметених килимів, липкої підлоги, засмерджених рушників у ванній, вона з бентежним надміром переймалася дрібницями. Одного дня Гаррієт побачила, як мама направо й наліво розпихає купи мотлоху, щоб мати змогу вклякнути й натерти латунні дверні ручки особливим поліролем і особливою ганчіркою; іншим разом — не переймаючись крихтами, бризками жиру, розсипаним на кухонній стільниці цукром, брудною скатертиною й вежею тарілок, що непевно височіла понад холодною й сірою водою в раковині, попри певний солодкавий душок псування, що витікав одночасно ніби звідусіль і нізвідки, — вона цілу годину фанатично натирала старий хромований тостер, доки він не заблищав, наче крило лімузина, а тоді ще десять хвилин стояла й милувалася результатом роботи.
— Ми ж даємо собі раду, правда? — сказала вона, тоді додала: — Іда ніколи не мила все зовсім начисто, правда? Щоб отак блищало? — придивляючись до тостера, і: —
Весело не було. І все ж вона старалася. Одного дня, ближче до кінця серпня, мама встала з ліжка, прийняла ванну з піною, нафарбувалася помадою й сіла на кухонній драбинці гортати «Кулінарну книжку Джеймса Берда», доки не віднайшла рецепт під назвою «стейк Даян», після чого сходила в крамницю й купила всі необхідні інгредієнти. Удома вона поверх сукні вдягнула зім’ятий фартух (подарунок на Різдво, використаний уперше); закурила, приготувала собі колу з льодом і дещицею бурбона й пила, поки готувала страву. Тоді вони всі вервечкою втиснулися в їдальню, поки Шарлотта тримала тацю в себе над головою. Гаррієт розчистила місце на столі; Еллісон запалила пару свічок, що кидали на стелю довгі тремкі тіні. То була найкраща вечеря, яку Гаррієт їла за довгий час — хоча три дні після того тарілки з-під неї так і громадилися в раковині.
Присутність Іди була цінною щонайменше в цьому непередбачуваному аспекті: вона обмежувала коло активності її матері так, що Гаррієт була за це вдячна — але лише тепер, занадто пізно. Як часто Гаррієт жадала материного товариства, хотіла, щоб мати встала з ліжка, вийшла зі спальні й ходила по дому? А тепер — в одну мить — це бажання стало дійсністю; і якщо двері спальні, які раніше завжди були зачинені, викликали в Гаррієт почуття самотності й бентеги, тепер вона ніколи не була певна, коли ті двері можуть прочинитися і з-за них випливе її мама, щоб тоскно нипати навколо крісла Гаррієт, ніби в очікуванні, що та заговорить, розірвавши тишу, і тоді між ними все стане легко й зручно. Гаррієт з радістю допомогла б матері, якби бодай трохи здогадувалася, що має казати, — Еллісон уміла без жодного слова заспокоїти маму суто своєю сумирною присутністю, — але з Гаррієт усе було по-іншому: здавалося, вона має щось сказати чи зробити, хоч сама не знала, що саме, а той очікувальний погляд лише відбирав у неї слова й навівав сором, а іноді — якщо він виявлявся надто розпачливим або затримувався надто надовго, — викликав роздратування й лють. У таких випадках вона вперто втуплювалася в руки, підлогу, стіну навпроти, будь-що, щоб заховатися від благання в материних очах.
