От же вона: вишиває з дрібнесенькими срібними ножицями на рожевій стрічці для шиї, розгадує кросворд чи читає біографію Мадам де Помпадур, розмовляє зі своєю білою кішечкою… Туп-туп-туп — Гаррієт досі чула ті кроки, їхній особливий звук у капцях тридцять четвертого розміру, туп-туп-туп по довгому коридору, щоб відповісти на дзвінок. Ліббі! Якою щасливою вона завжди здавалася, коли дзвонила Гаррієт, — навіть пізно ввечері, — ніби не було більше у світі людини, чий голос вона б хотіла чути! «Ой, це ж моє сонечко! — скрикувала вона. — Як мило, що дзвониш своїй старій бідній тітоньці…», і втіха й тепло в її голосі так хвилювали Гаррієт, що (навіть наодинці, стоячи біля телефона при стіні в темній кухні) вона заплющувала очі й звішувала голову, уся сповнена тепла й сяйва, ніби мелодійний дзвіночок. Чи ще хоч хтось так тішився, чуючи Гаррієт? Ні, ніхто. Тепер вона може набирати той номер, набирати донесхочу, набирати весь час аж до кінця віків, і ніколи не почує вигук Ліббі на тому кінці дроту: моє сонечко! моє золото! Ні, будинок тепер порожній і німий. У зачинених кімнатах пахне кедром і золотобородником. Скоро меблі заберуть, та наразі все було саме так, як тоді, коли Ліббі вирушила в подорож: ліжка застелено, помиті чайні чашки складено на сушарці. Непоміченою процесією повз кімнати пропливають дні. Коли здіймається сонце, преспап’є з пузирчастого скла в Ліббі на камінній полиці знову займається життям, оживає сяйвом на три години, щоб далі знову запасти в темряву й дрімоту, коли трикутник проміння в полудень його минає. Тканий килим у квіти — широка й сплутана ігрова дошка дитинства Гаррієт — там і сям виблискує жовтими променями світла, які прохромлюють дерев’яні жалюзі пізно пополудні. Вони ковзають по стінах — довгі пальці, що витягнутими й викривленими жилами обмацують обрамлені фотографії: дівчинка-Ліббі, худорлява й перелякана, тримає за руку Еді; похмура стара Напасть у тонах сепії, огорнута грозовою атмосферою здушеної виноградною лозою трагедії. Того вечора світло так само зблякне й розтане, доки його не стане зовсім і залишиться тільки прохолодне блакитне напівсвітло вуличних ліхтарів, — саме таке, щоб можна було розгледіти дорогу, — які рівно мерехтітимуть до світанку. Коробки для капелюхів, у шухлядах сплять акуратно складені рукавички. У темних шафах висить одяг, що більше ніколи не спізнає доторку Ліббі. Скоро його спакують у коробки й відправлять баптистським місіям в Африку й Китай — і невдовзі, можливо, якась мініатюрна пані-китаянка у фарбованому домі під золотавими деревами й високими небесами питиме з місіонерами чай у якійсь із рожевих суконь Ліббі для недільної школи. Як світ живе далі своїм трибом: люди пораються в садах, грають у карти, ходять у недільні школи й відправляють коробки старого одягу китайським місіям і весь цей час женуть у бік обваленого мосту, що зяє в темряві?
Про таке й роздумувала Гаррієт. Вона сиділа на самоті на сходах, у коридорі чи за кухонним столом, підпираючи долонями голову; вона сиділа у себе в спальні під вікном і роздивлялася вулицю. Її дряпали й кололи старі спогади: нуди, невдячність, слова, які вже ніколи не забереш. Їй знову й знову згадувалося, як вона наловила в саду чорних жуків і позапихала їх у верхівку кокосового торта, який Ліббі пекла цілий день. І як Ліббі плакала, наче маленька дівчинка, плакала, затулившись долонями. Ще Ліббі плакала, коли Гаррієт на свій восьмий день народження розізлилася й сказала, що їй зовсім не сподобався подарунок від неї: підвіска-сердечко для її браслета з підвісками. «Іграшка! Я хотіла іграшку!» Пізніше мама відтягнула Гаррієт убік і сказала їй, що та підвіска дорога, дорожча, ніж Ліббі може собі дозволити. Що гірше: коли вона бачила Ліббі востаннє, востаннє в житті, Гаррієт скинула її руку й побігла геть тротуаром, не озираючись. Іноді, впродовж того відчуженого дня (мляві години на дивані, очамрілий перегляд «Енциклопедії Британіки») ці думки охоплювали Гаррієт із такою свіжою силою, що вона заповзала в шафу, зачинялася там і плакала, плакала, ховаючи обличчя в тафтових спідницях маминих старих запилюжених вечірніх суконь, до нудоти впевнена, що далі всі ці почуття лише загострюватимуться.
Школа починалася за два тижні. Гелі ходив на якийсь оркестровий семінар, де щодня доводилося виходити на футбольне поле й маршувати туди-сюди в задушливу спеку. Коли приходила тренуватися футбольна команда, вони всі вервечкою поверталися в спортивний зал — халупу з жерстяним дахом — і сиділи там на розкладних кріслах, вправлялися на своїх інструментах. Опісля диригент оркестру розпалював ватру й готував хотдоги або збирав усіх на гру в софтбол чи імпровізований «джем-сешн» зі старшими дітьми. Бували вечори, коли Гелі повертався додому раніше, але тоді, за його словами, мусив вправлятися в грі на тромбоні ще й після вечері.
