"Сіё посланіе оставеляю я, Гуднот Квандросійскій, раб божий, рожден в 8830 лета стайрой эри, да в назіданіе потомкам, которе можот постігнот та же смертельноя уйчасть, что й меня самойго. Двадцайтого лейта йот нашействія Драйкона Чёрного, что разделіл то, чейму буйло, на то, чейму буйдет, я прішёл к братіям найшим, друзіям найвернейшим, Прейсветлим чадам Дома Аліров, да горят оні во Тьме Вековой! К сім братіям я прішёл, даб обсудіть положеніе мерзейнешее найшего міра уйбого, убейдіть йіх общаённой целі, что нради этіх земейль должени жийть в міре й лагоде, даб не упойдобітся нам самім демонам окаянним, но да бул я прейдан найшимі братіями, найшимі друзіями вернимі, пресветлимьі Алірамі, да горят йіх потомкі в адстком пламені! Обмайном заманілі оні меня в свое место святое, да обвінілі в ересі йібо посрамлял я йіх веру да й в войну святейшую. В остальному люду страйх йі назеданіе бросілі оні меня в сій Тартари Адскіе, где властет Тьма полная й окаянная й откуда вийшел Демон із глубін огненний, да бул сражён героем йіхоннім Алістаром, будь проклятьі его нечестівие потомкі Аліри во тьме веков! Сіем же посланіем я взиваю тобе нещастоний! Не й прейдрекай сейбя на мукій адскіе! Нет больше вере да недежде в этом міре вбогом! Погруздятся найши нради в баню кровавую да проклянут йіх Богі на векі веков, йібо посрамілі оні сей мір дівной! Провалятся сейі вбогіе землі в те самие Тартарари, із которьіх сей мір явілся! Й толь тогда заного перестроят сей мір Богі найши, да прейдупрежденія оставьят его жителям. О нас іродах окаянньіх, которьіе посрамілі окайзанную нам чейсть велікую сей мір благостройіть да охолаживать. Внемлі мойму посланью путнік! Не оброкай сейбя на мукій страшеньі от гойлода да й от жайжди, колі я й обрёк себя із упрямства й чістого! Возьмь камень да проломь ім головоньку свою убогую, пока й ти не обессілел как я й от голода іль. Есель с камнем не вуйдет у тобя, скач в те й самье глубокіе Тартарари, что в ніх Тьма царіт ізвечная! Да скач головонькой вперёд, даб сразу сломоть шеюшку свою окоянную! Толь разбежись со всегу разбегу да втирі с размаху свою головушку окаянную й да мжет вилетіт із нея всё дурь её пакосноя й да наступіт для тобя Йзвечный МірЪ та й Покой. Внемлі посланію сьему путнік йбо нет у меня сіл й пісать его дальше."

Я сплюнул. Ничто так не даёт стимул бороться за Жизнь, как послание от утратившего Надежду скелета с пожеланием сломать себе шею или убиться головой о стену! Ну уж нет! Пока жив буду — не умру! Так и знайте! Плевать на разбитые зеркала и кривые мечты! Плевать на холодный огонь и пекучий мороз! Плевать на эти ваши клятые условности!

Чуть в стороне была приписка. Видимо тоже от Гуднота. Я не знаю, стоит ли её тут приводить, но ладно, всё же у меня нет привычки делать Секретов.

"Нещастоной! Елі у тобя как моня не буйдот сілок, шойбе последовать мойі совейтам, раздейри себь артерьі, что нойсят ещё сілушку твою жизені недогодной. Да не й вейні, а токмо артерьі, йібо ото вейн смертушка йдёт медленноя муйчитольноя и не верноя. Через же артерьі твоя сілушка жизені окаянной бийстро витекнот и буйдот смерть своя лёгкоя й верноя. Сій строкі пейшу я йменно кровію совею. Йібо нейчом туйт пейшоть бойлее."

Перейти на страницу:

Все книги серии Повелитель Порталов

Похожие книги