Мертва зона полностью

Джонні закліпав очима.

— Ви хочете сказати, що наймаєте мене?

— Якщо вас влаштовує ця робота, вважайте, що наймаю. Жити зможете в котеджі для гостей, заразом віднадимо на літо бісову прірву родичів, не кажучи вже про Чакових приятелів, і хай він береться до діла по-справжньому. Платитиму я вам шістсот доларів на місяць, це не бозна-які гроші, але якщо справи в Чака підуть на краще, ви отримаєте істотну премію. Істотну. — Четсворт зняв окуляри й потер рукою перенісся. — Я люблю свого сина, містере Сміт. І хочу, щоб усе в нього було якнайкраще. Отож допоможіть нам по змозі.

— Спробую.

Четсворт знову надів окуляри й узяв у руки листа Джонні.

— А ви довго не викладали. Втратили смак?

«Ось воно, починається», — подумав Джонні.

— Не втратив, — відказав він. — Просто попав у катастрофу.

Погляд Четсворта затримався на шиї Джонні, де лишилися рубці після операції атрофованих сухожилків.

— Автомобільна катастрофа?

— Так.

— Серйозна?

— Так.

— Ну, тепер ви виглядаєте молодцем, — сказав Четсворт.

Тоді кинув листа в шухляду і на цьому, на превеликий подив Джонні, запитання скінчилися.

Так після п’ятирічної перерви Джонні знову став учителем, хоч тепер у нього був тільки один учень.

— «А мені, не… непрямому про… приз… призвідцю його смерті, він подав свою вже бе… без… безсилу руку і всміхнувся все… всепр… прощенною усмішкою. То була тяжка мить, і я пішов з почуттям, що всього того зла, яке я йому за… заподіяв, мені ніколи не ску… не скупа… не спо-ку-ту-ва-ти». — Чак рвучко згорнув книжку. — Все! Хто останній пірне, той ослячий хвіст.

— Постривай хвилиночку, Чаку.

— О-о-о-ой… — Чак важко сів на місце, і на обличчі його з’явився вираз, який Джонні вже звик бачити при словах «А тепер запитання». Звичайно ту страдницьку гримасу переважувала добродушна усмішка, але часом за нею прозирав інший Чак — похмурий, стривожений і переляканий. Страшенно переляканий. Адже навколо був світ, де всі вміли читати, неписьменна людина в Америці скидалася на динозавра в глухому куті, і Чак був досить тямущий, щоб це розуміти. Отож і боявся так наступної осені й того, що могло чекати його в новому навчальному році.

— Усього кілька запитань, Чаку.

— Навіщо? Ви ж знаєте, що я однаково не відповім.

— Відповіси. Цього разу ти відповіси на всі мої запитання.

— Я ніколи не тямлю, що читаю, ви б уже повинні були знати. — Чак мав похмурий і нещасний вигляд. — От не збагну тільки, чого ви досі тут, хіба що заради харчу.

— На ці запитання ти зможеш відповісти, бо вони не стосуються книжки.

Чак звів очі.

— Не стосуються? Тоді чого ж запитувати? Я думав…

— Ну, зроби мені приємність, гаразд?

Серце Джонні шалено калатало, і він не дуже й дивувався з того, що так хвилюється. Він давно готувався до цієї хвилини й чекав тільки сприятливого збігу обставин. І саме тепер випадала чи не найслушніша нагода. Не видно було поблизу місіс Четсворт, що своєю турботливою увагою тільки нервувала Чака. Не хлюпались у басейні його дружки, при яких читання вголос здавалося Чакові ганебним ділом, гідним хіба що якогось недолугого четвертокласника. А найголовніше — не було батька, того, кого Чак хотів потішити над усе на світі. Він поїхав до Бостона, на засідання регіональної екологічної комісії, де мали обговорювати питання забруднення природних водойм.