Із книжки Едварда Стенні «Труднощі навчання»: «Піддослідний Руперт Дж. сидів у третьому ряду кінотеатру. Він був ближче за інших до екрана і єдиний помітив, що попереду на підлозі зайнялася купка сміття. Руперт Дж. схопився на ноги й закричав: „П-п-п-по-по-по“… — а ззаду почали гукати, щоб він сів і не заважав.
— Що ви тоді відчули? — запитав я Руперта Дж.
— Це страшенно важко пояснити, — відповів він. — Мене охопив страх, але ще дужче, ніж страх, мені краяв душу розпач. Я почував себе геть нікчемним, не гідним називатися людиною. Моє заїкання завжди викликало в мене таке почуття, але цього разу я ще й усвідомлював свою цілковиту неспроможність.
— І більш-нічого?
— А, так, ще почував щось ніби заздрість, бо хтось інший міг помітити вогонь і… як би це сказати…
— Перехопити у вас славу?
— Атож, саме так. Я ж перший побачив, як зайнявся вогонь, і, крім мене, ніхто цього не помітив. А я тільки й міг видобути із себе оте „п-п-п…“, мов бісова тріснута платівка. Я почув себе негідним називатися людиною — оце найточніше.
— А як же ви зламали цю перепону?
— Був день народження моєї матері. Я купив їй троянди. І ось стою, всі навколо підбадьорюють мене, а я собі думаю: ось зараз розтулю рота та як гукну на весь голос: „
— І що ж?
— Я розтулив рота та як закричу щодуху: „
Цей випадок, про який Джонні прочитав років вісім тому в передмові до книжки Стенні, запав йому в пам’ять. Він завжди вважав, що ключове слово в розповіді Руперта Дж. —
— Яке в тебе друге ім’я, Чаку? — недбало, ніби між іншим, спитав Джонні.
— Мерфі, — відказав Чак зі смішком. — Оце іменнячко, еге ж? Материне дівоче прізвище. Тільки не скажіть Джекові чи Елові, а то доведеться заподіяти шкоду вашому худющому тілу.
— Будь спокійний, — запевнив Джонні. — А коли твій день народження?
— Восьмого вересня.
Джонні почав сипати запитаннями, не даючи Чакові часу на роздуми; та, власне, над ними й не було чого довго думати.
— Як звуть твою дівчину?
— Бет. Ви ж її знаєте, Джонні.
— Яке її друге ім’я?
— Елма. Жах, правда ж?
— Як звуть твого діда по батькові?
— Річард.
— Яка бейсбольна команда найбільше подобається тобі цього року в східній підгрупі?
— «Янкі». Особливо в перебіжках.
— Кого б ти хотів бачити президентом?
— Я хотів би, щоб переміг Джеррі Браун.
— Ти збираєшся продати свій «корвет»?
— Не цього року. Може, наступного.
— Мама намовляє?
— А то хто ж. Каже, його швидкість не дає їй спокійно жити.
— Як Червоний Яструб зумів обминути вартових і вбити Денні Джуніпера?
— Шерберн забув про ляду на горищі в’язниці, — не думаючи, випалив Чак, і Джонні відчув, як у ньому здіймається радість — наче гаряча хвиля після доброго ковтка віскі.
Таки вийшло! Він втягнув Чака в розмову про троянди, а той бадьоро закричав: «Пожежа!»
Чак дивився на нього, наче громом уражений.
— Червоний Яструб заліз на горище крізь дахове віконце. Відкрив ляду. А тоді застрелив Денні Джуніпера. І Тома Кеньйона теж.
— Усе правильно, Чаку.
— Я згадав, — пробурмотів хлопець, дивлячись на Джонні розширеними очима, і в кутиках його рота заворушилась усмішка. — Ви мене задурили, і я згадав!
— Я тільки взяв тебе за руку й допоміг обминути перепону, що весь час стояла в тебе на шляху, — сказав Джонні. — Та яка б не була ця перепона, вона ще існує, Чаку. Так що не дуже тішся. Як звали дівчину, в яку закохався Шерберн?
