— Так от, повторюю, — сказав Санні. — Вся річ у тому, чого хочете ви. Вам не повинно бути ніякого діла до того, хто що каже про… деяких осіб. Ваше діло — не ляпати зайвого. Ваше діло — добре подумати, перш ніж розтулити рота, якщо до вас знову навідається отой жевжик із «Джорнел». Подумати про те, як легко можна дізнатися, що це за «поінформоване джерело». Або й про те, який буде бемс, коли ваш будинок згорить дощенту. Можете подумати й про те, скільки доведеться викласти за пластичну операцію, якщо хтось хлюпне в обличчя вашій дружині сірчаною кислотою. — Чоловік позаду Річардсона важко сапав. Наче звір, що продирається крізь хащі. — Або поворушіть мозком і втямте, як просто перестріти на дорозі вашого малого, коли він повертається з дитячого садка.
— Не смійте такого казати! — хрипко вигукнув Річардсон. — Не смійте, брудний негіднику!
— Я тільки кажу, що вам треба подумати, чого ви хочете, — промовив Санні. — Адже вибори — це всеамериканське свято, хіба не так? А надто в рік великого двохсотріччя. Отож хай кожен дістане свою втіху. А яка може бути втіха, коли отакий мудак починає варнякати казна-що. Отакий смердючий
Нарешті він зовсім забрав руку. Задні дверці машини прочинилися. Ох, хвалити бога…
— Вам треба тільки подумати, — повторив Санні Еллімен. — Ну як, ми порозумілися?
— Так, — прошепотів Річардсон. — Та коли ви думаєте, що Гр… що ота ваша особа зможе перемогти на виборах з такою тактикою, ви глибоко помиляєтесь.
— Ні, — відказав Санні. — Це ви помиляєтесь. Бо кожен має дістати свою втіху. Отож глядіть, щоб не лишитися без нічого.
Річардсон мовчав, він закляк за кермом, відчуваючи, як пульсують жили на шиї, і втупивши очі в годинник на вежі міської управи, так наче то було останнє, що мало бодай якийсь сенс у його житті. Годинник показував за п’ять хвилин п’яту. Відбивні із свинини вже напевне смажаться.
Чоловік на задньому сидінні кинув ще три слова і швидко, не озираючись, подався геть. Його довгі патли гойдалися на комірі сорочки. Потім він завернув за ріг будинку й зник з очей.
Останні слова, які почув від нього Уоррен Річардсон, були: «Треба чистити вуха».
Річардсона почало тіпати, і минуло чимало часу, поки він зміг вести машину. Першим його свідомим почуттям був гнів, лютий гнів. Його поривало зараз же під’їхати до поліції (вона містилася там-таки в будинку міської управи, під вежею з годинником) і заявити про те, що сталося, — про погрози на адресу його дружини й сина, про вчинене над ним фізичне насильство і про того, хто за цим стоїть.
Але навіщо? Навіщо ризикувати? Він же сказав тому горлорізові чистісіньку, неприкрашену правду. Кожен, хто має на півдні Нью-Гемпширу справу з нерухомим майном, добре знає, що Стілсон веде нечисту гру, а оті легкі прибутки, які він тим часом гребе, зрештою приведуть його за грати, і то не рано чи пізно, а рано, куди раніше, ніж можна подумати. Ота його виборча кампанія — це взагалі суцільний ідіотизм. А тепер ще й тактика викручування рук! В Америці, а надто в Новій Англії, такого довго не терпітимуть.
Але на сполох хай б’є хтось інший.
Хтось, кому нема чого втрачати.
Уоррен Річардсон увімкнув мотор і поїхав додому, де його чекали відбивні із свинини. Про те, що з ним сталось, він і словом не прохопився. Хтось інший напевне покладе цьому край.
Якось надвечір, невдовзі після першого успіху Чака, Джонні Сміт голився у ванній кімнаті котеджу для гостей. Останніми днями щоразу, як він дивився в дзеркало, у нього виникало чудне відчуття, ніби він бачить не себе, а свого старшого брата. Його чоло проорали дві глибокі поздовжні зморшки. Ще дві зморшки залягли обабіч рота. В чуприні, не знати коли й як, з’явилася біла прядка, та й усю голову припорошило сивиною. Здавалося, ще вчора нічого того не було.
Він клацнув вимикачем електробритви і вийшов у комбіновану кімнату-кухню. Розкіш, та й годі, подумалось йому, і Джонні ледь помітно всміхнувся. Ти диви, й усміхатися знову став по-людськи. Він увімкнув телевізор, витяг з холодильника пляшку пепсі й сів дивитися новини. Того вечора, десь пізніше, мав повернутися додому Роджер Четсворт, і наступного ранку Джонні випадала приємна нагода повідомити господаря про те, що справи в його сина зрушили з місця.
Раз на два тижні Джонні їздив навідати батька. Герб був дуже задоволений, що він так добре влаштувався, і з живим інтересом слухав розповіді Джонні про Четсвортів, про їхній будинок у тихому університетському Даремі, про Чакові негаразди з читанням. У свою чергу батько розказував йому, як він допомагає по господарству Чарлін Маккензі, вдові, що жила в сусідньому з Паунелом Нью-Глостері.
