Мабуть, ув’язненням. Якби я обрав варіант з машиною, а ввечері в будинок ударила блискавка, я міг би довести… ні, нічого я не зміг би. Громадська думка ще ладна іноді визнати надзвичайні можливості людського мозку, але закон — аж ніяк. Гадаю, якби мені знов випала така нагода, я вдіяв би чи те, чи те, не розмірковуючи, чим це скінчиться для мене самого. Невже я тоді не цілком повірив своєму прозиранню?
Із Стілсоном ситуація страхітливо подібна з усіх поглядів, різниця тільки та, що я, хвалити бога, маю куди більше часу.
Отже, вернімося до початку. Я не хочу, щоб Стілсон став президентом. Як я можу цьому запобігти?
1. Повернутись у Нью-Гемпшир і, як він каже, „примотнутися“ до його партії. Стромляти їм палиці в колеса. Шкодити чим можна йому самому. Бруду там по кутках чимало. Може, пощастить витягти щось на світло.
2. Найняти людину, щоб розкопати якусь мерзоту й викрити його. Решти Роджерових грошей вистачить на тямущого агента. Але ж той Ленкт напевне також був тямущий. А Ленкта вбито.
3. Поранити чи скалічити його. Як Артур Бреммер скалічив Уоллеса, як хтось там скалічив Леррі Флінта[56].
4. Убити його. Знищити.
Тепер деякі вади. Перший варіант не досить надійний. Усе може скінчитися тим, що мене просто добряче помолотять, як ото Хантера Томпсона, коли він збирав матеріал до книжки про „ангелів смерті“. Або й гірше — той Еллімен міг запам’ятати мене на мітингу в Трімбуллі. А хіба не заводять досьє на тих, кого мають за небезпечних? Не здивуюсь, якщо Стілсон тримає на платні спеціального клерка, чий єдиний обов’язок — вести досьє на всіх підозрілих і шизуватих. До яких, безперечно, належу й я.
Щодо другого варіанта. А що, як більш нічого розкопати не пощастить? Коли Стілсон справді націлився дуже високо, — а судячи з його дій, це так, — він уже напевне позамітав усі сліди. І ще одне: бруд у кутку стає брудом тільки з подачі преси, а преса прихильна до Стілсона. Він знає, як їй догодити. Коли б усе це діялося в романі, я б сам став приватним детективом і зібрав проти нього „вбивчі докази“, але біда в тім, що я не знаю, з якого боку до цього підступитися. Здавалося б, моя здатність „читати“ людей і знаходити загублені речі має, як казав Сем, дати мені фору. От якби розвідати щось про Ленкта, тоді діло пішло б. Хоч навряд чи до цього причетний сам Стілсон — на такі справи в нього є Санні Еллімен. Та й, попри всі мої підозри, я не так уже певен, що Едгар Ленкт, коли його вбили, усе ще йшов Стілсоновими слідами. Тож я можу затягти зашморг на шиї Санні Еллімена, але аж ніяк не похитнути Стілсона.
Отже, й другий варіант
Часом зринає і така маячна думка: а може, зачепити його на гачок з допомогою наркотиків, як отого типа, котрого грав Джін Гекмен у „Французькому зв’язковому 2“, або ж зробити з нього психа, підмішавши ЛСД в „Доктор Пеппер“[57] чи що він там п’є. Але все це дуже скидається на дешевий детектив. Бредня собача в дусі Гордона Лідді[58]. Переді мною стоїть справа такої ваги, що про цей „варіант“ не варто й говорити. А чи не зміг би я викрасти Стілсона? Зрештою, він же всього-на-всього член палати представників. Що ж до наркотиків, то ще де б я взяв героїн чи морфій, хоча ЛСД міг би дістати скільки завгодно, просто тут, в управлінні громадських робіт Фінікса, у Леррі Макнотона. Він має таблетки на всі випадки життя. Але припустімо (коли можна припускати неприпустиме), що від ЛСД Стілсон не зсунеться з глузду, а тільки приємно чманітиме?…
Підстрелити, покалічити його? Може, потраплю, а може, й ні. Мабуть, при зручній нагоді, як, приміром, отоді в Трімбуллі, й потрапив би. Припустімо, що так. Справді, після замаху в Лорелі Джордж Уоллес перестав бути реальною політичною силою. А з другого боку, Рузвельт провадив свої кампанії, сидячи в інвалідному кріслі, і це навіть давало йому певні переваги.
Залишається одне: вбивство, „мокре діло“. Тут уже повна гарантія. Труп не може балотуватися на президента.
Та чи спроможусь я спустити курок?
А як і спроможусь, то що мене чекатиме потім?
Як співає Боб Ділан, „кохана, навіщо такі запитання?…“»
У блокнотах було й багато інших записів та нотаток, але найважливіше з того Джонні старанно виписав на окремому аркуші і обвів рамочкою:
«Припустімо, що вбивство залишиться єдиною радою. І припустімо, що я спроможуся спустити курок. Усе одно, вбивство — це хибний спосіб. Убивство — хибний спосіб. Хибний спосіб. Має бути якийсь інший вихід. Хвалити бога, часу в мене ще багато».
Та Джонні помилявся.
На початку січня 1978 року, невдовзі після того, як у Гайяні, на загубленій у джунглях злітно-посадочній смузі, було вбито конгресмена з Каліфорнії Лео Райяна, Джон Сміт виявив, що часу в нього зовсім обмаль.
