1] Через ефір неосяжний у золототканій киреї2] Ген до кіконів подавсь Гіменей, на далекий фракійський3] Берег: його надаремно тим разом Орфей закликає.4] Все—таки бог надлетів. Та з собою ні радісних співів,5] Ні розпромінених лиць не приніс, ні щасливих провіщень.6] Навіть його смолоскип, хоч розмахував ним, не займався —7] Тільки потріскував, димом густим роз їдаючи очі.8] Гіршим, однак, було те, що там скоїлось: юна дружина,9] Серед супутниць—наяд по зеленім гуляючи лузі,10] Мертвою впала — в п'яту їй змія свого зуба встромила.11] Досить по ній наридався, благаючи небо, родопський12] Віщий співець. Щоб, нарешті, й глибинних осель не минути.13] Зваживсь до Стіксових вод через браму Тенарську спуститись.14] Тіні блідаві — померлих юрбу — залишивши позаду,15] До Персефони співець приступив і до того, хто владу16] В царстві сумному посів. Для початку, пробігши по струнах,17] Мовив: «О ви, божества попідземного світу, куди ми18] Прийдемо з часом усі, бо смертними ж ми народились!19] Щиро звернутись до вас, якщо можна, дозвольте, без мовних20] Викрутів, без манівців: я не з тим сюди йшов, щоб уздріти21] Тартар, повитий в імлі, щоб чудовиську, внуку Медузи,22] Змієволосому, шию потрійним вузлом затягнути,—23] Задля дружини прибув я сюди: їй змія запустила24] Зуб свій отруйний в п'яту, вкоротила літа молодечі.25] В горі я пробував бути стійким, але з богом Любові26] Годі змагатись; він добре відомий в надземному світі,27] В вашому ж— мабуть, не так. А проте в його силу я вірю28] Й тут; адже й вас поєднала Любов, якщо в чутці про давню29] Крадіж є правда якась. Цим безрадісним обширом смутку,30] Хаосом цим, що не відає меж, глибиною мовчанки31] Вас я молю: Еврідіці ви наново виснуйте долю!32] Всі—бо належимо вам: затримавшись трохи під сонцем,33] Рано чи пізно у спільну для всіх поспішаєм оселю.34] Всі ми прийдемо сюди, де притулок останній; ви двоє [173]35] Правите роду людського сумним найобширнішим краєм.36] Буде й вона, звікувавши належний свій вік, однією37] З ваших підлеглих; прошу її тільки на час — не назавжди.38] Може, на те не погодиться Доля — тоді в підземеллі39] З нею залишусь і я: то й моєю натішитесь смертю!»40] Чуючи мову його, що звучала під супровід ліри,41] Тіні безкровні слізьми залились. Навіть Тантал до хвилі,42] Спрагнений, не нахилявсь. Іксіонове коло завмерло.43] Не шматували печінки птахи; Данаїди в бездонну44] Бочку води не лили; на свій камінь присів ти, Сісіфе.45] Кажуть, уперше тоді Евменіди, зворушені співом,46] Лиця зросили слізьми — й не могли вже ні владна дружина.47] Ні підземелля владар відхилити прохання Орфея.48] Кличуть мерщій Еврідіку. Була вона серед недавніх49] Тіней і йшла, нещодавно ужалена, кроком повільним.50] З нею, однак, ще й умову отримав співець із Родопи:51] Щоб озирнувсь аж "годі, як уже проминуть вони разом52] Паділ Авернський, а ні — то повернену втратить дружину.53] Ось вони в тиші глухій по спадистій пнуться стежині,54] Темній, стрімкій, що довкіл оповита смолистою млою.55] Вже й до землі недалеко було, до меж її верхніх,—56] Тут, помогти Еврідіці бажаючи, спраглий любові,57] Глянув на неї Орфей — і вона зісковзнула в провалля.58] Руки співець простягнув, сподівавсь підхопити дружину,—59] Марно: тремтливих долонь тільки подув летючий торкнувся.60] Вдруге звідавши смерть, на Орфея, свого чоловіка,61] Не нарікала вона: на любов хіба хтось нарікає?62] Тільки востаннє гукнула: «Прощай!» — та до нього долинув63] Шепіт,— і знову, сумна, подалась у похмурі глибини.64] Він — остовпів, перейнявшись подвійною смертю дружини,65] Так, наче той, кого пес триголовий злякав, що нашийник66] Мав на середній з голів: не раніше звільнився від страху.67] Ніж од природного стану свого—перевтілився в камінь.68] Мов той Олен, що на себе ж накликав біду і злочинцем69] Сам видаватись хотів; або ти, нещаслива Летеє,70] Вродою горда надмір: ті серця, що горнулись до тебе71] Пристрасно,— скелі тепер на раменах вологої Іди.72] Як не благав, як не рвавсь він назад,— перевізник на той бік73] Перепливти не давав. Сім ночей і сім днів невідступно74] Він біля Стіксу, зчорнілий, сидів, не торкаючись хліба.75] Тугою, болем душевним жививсь, упивався сльозами.76] Чуючи жаль до підземних богів, на верхів я Родопи,77] В край свій подавсь і на Гем, де буйні гудуть Аквілони.78] Рік, що сузір ям риб завершився, Тітан ясночолий79] Ось уже втретє зімкнув, та Орфей, одцуравшись любові,80] Жодної жінки не знав, чи тому, що до них став байдужий,81] Чи через те, що беріг свою вірність. А з ним поєднатись [174]82] Прагнули різні й відмову гірку не одна тоді чула.83] Став він призвідцем того, що й суворі фракійські племена,84] Хіть невгамовну свою перенісши на хлопців незрілих,85] Віку людського весну, наче квітів первинки, зривають.86] Пагорб самотній знімавсь, а на ньому — немовби майданчик,87] Що віддаля зеленів, муравою м'якою порослий.88] Затінку там не було. Та як тільки співець божественний89] Сів на зелену траву й дзвінкострунної ліри торкнувся,—90] Затінок там появивсь: бо додонське сюди завітало91] Дерево, гай Геліад, а за ними — й дуб небосяжний;92] Липи м які прибули, потім — буки й лаври безшлюбні,93] З ними — горіхи ламкі і для ратищ уживаний ясен.94] Далі — ялиця гладка, і жолуддям обтяжений скельний95] Дуб, і розкішний платан, і клен, що багатий на барви.96] Лотос, покинувши воду, прийшов і верба надбережна.97] Вічнозелений самшит, і кущі тамариску тонкого,98] Й мирт, що двоколірні має плоди, й пурпурова калина,99] Й ви до співця дотягайсь, цупконогі плющі, а за вами —100] І виноградна лоза, і лозою оплетені в язи.101] Пінія, і гостролист, і суничник, що вгнувсь од червоних102] Ягід, і пальма гнучка — гомінких перемог нагорода.103] Врешті — і сосна прийшла, підібравши колюче волосся.104] Дерево, миле Кібелі, бо ж Аттіс, її шанувальник,105] Тільки—но вигляд утратив людський,— затвердів у цій сосні.106] Був серед них кипарис, до стовпа межового подібний;107] В дерево те замінивсь колись хлопець, улюбленець бога.108] Що тятиву і струну напинав із однаковим хистом.109] Вільно під захистом німф на картейських лугах велетенський110] Жив собі олень колись. І такі були в нього крислаті111] Роги, що сам собі створював затінок над головою.112] Золотом роги ясніли до сонця. З округлої шиї113] Аж до плечей в самоцвітах рясних опадало намисто.114] Срібна гойдалась у нього над лобом однолітка—булла,115] Звиснувши на ремінцях. Мерехтіли під вухами в нього116] Біля заглиблених скронь у сережках коштовні перлини.117] Страху, породі своїй притаманного, дивний цей олень118] Зовсім не мав: у двори час од часу заходив; охоче119] Будь—кому шию свою підставляв, домагаючись ласки.120] Ти ж, Кипарисе, на острові Кеосі красеню перший,121] Ним щонайбільше втішавсь. Залюбки на нові пасовища122] Оленя ти проводжав, до джерельно прозорої хвилі.123] То йому в роги вплітав різнобарвні квітки, то, бувало,124] Сівши на нього, немов на коня, за вуздечку багряну125] Смикав і їздив собі то сюди, то туди для забави.126] Був тоді полудень. Літо парке. Від пекучого сонця127] Клешні криві прибережного Рака вогнем пойнялися.128] Втомлений олень приліг на траву під розлогою тінню [175]129] Дерева й тілом усім живодайну вбирав охолоду.130] Тут Кипарис ненароком поцілив його в саме серце131] Списом; і, бачачи те, як він гине од лютої рани,132] Згинути вирішив сам. Розважав його Фе б у тім горі,133] Як тільки міг! Нерозумно, мовляв, себе в гріб заганяти134] Через дрібницю таку. Але той все зітхає і просить135] Лиш одного, щоб ось так, як тепер, міг постійно тужити.136] Вже в нього кров од надмірного плачу покинула тіло.137] Вже зеленіти почав поступово. І навіть волосся,138] Хоч тільки що нависало м'яке, над чолом білосніжним,139] їжитись враз почало, жорсткуватим, загостреним стало —140] Вже & не волосся воно, а націлене в небо верхів'я.141] Сумно зітхнув тоді бог: «Оплаканий нами, ти й інших142] Будеш оплакувать,— мовив,— супутник людської скорботи».143] Ось яким лісом Орфей оточив себе; сам же безпечно144] Серед усяких тварин, серед звірів сидів і пернатих.145] Тільки—но пальцем великим ковзнув попередньо по струнах146] І пересвідчивсь, що всі відгукнулися милим співзвуччям,147] Хоч гомонить з них по—своєму кожна,— почав свою пісню:148] «Музо, Юпітером ти (над усім—бо — Юпітера влада!)149] Пісню мою розпочни. Я могутність його і раніше150] Славить любив: на гучнішім ладу награвав про гігантів,151] Про блискавичні вогні, що флегрейські поля засипали.152] Ліру тендітнішу нині візьму: юнаків оспіваю,153] Що полюбились богам, і дівчат, що, вогнем запалавши154] Протизаконним, за пристрасть свою поплатились належно.155] Батько богів у свій час полюбив Ганімеда—фрігійця156] Палко, й тоді він придумав, який собі вибрати вигляд,157] Що до лиця б йому був: тільки тим він погодився стати158] Птахом, який блискавиці його має силу носити.159] Мить — і розправивши крила підроблені широко в небі,160] Вже й Іліада несе,— він виповнює чаші й сьогодні,161] й, хоч це Юноні болить, Громовержцю нектар наливає.162] Так, Амікліде, й тебе переніс би в ефірні висоти163] Феб, але часу, на жаль, не дала йому заздрісна доля.164] Все ж обезсмертив тебе. Рік у рік, як лише пересилить165] Зиму весна, як Овен після Риби сльотливої блисне,166] Серед заврунених трав на стеблі розквітаєш зеленім.167] Ти був улюбленцем батька мого. Надаремно священні168] Дельфи, котрі в осередку землі, свого владаря ждали.169] Бог тоді радо бував на Евроті й у вільній од мурів170] Спарті. Не дбає вже він ні про стріли свої, ні про ліру.171] Сам же себе він забув: хоча бог,— не цурається сітей,172] Стримує чуйних собак, через дебрі гірські йому любо173] Разом іти: спілкуванням постійним жагу свою живить.174] Вже посередині шляху свого — став Тітан ясночолий:175] Між учорашньою ніччю й тією, котра наближалась. [176]176] Друзі одежу зняли, намастили оливковим соком177] Тіло, й диск почали, до змагань приступивши, метати.178] Першим його, розмахнувшись, пустив у прозоре повітря179] Феб — і стрімким тягарем розметав усі хмари зустрічні.180] Часу чимало пройшло, поки диск, повернувшись на землю,181] Впав. Ось таке можуть сила і хист, коли в парі, звершити.182] Грою захоплений, саме в ту мить нахиливсь тенарієць —183] Диск підхопити хотів,— але той від землі блискавично184] В цю ж таки хвилю відбивсь і тебе, Гіакінте, в обличчя185] Наче б із пращі потужної вразив. Збіліли обоє —186] Хлопець і бог. Він на руки підхоплює тіло зів яле.187] То зігріває його, то висушує рани криваві,188] Зілля кладе: зупинить хоче душу — невтримну, летючу…189] Хист не поможе, проте, коли рана — невиліковна.190] Як на городі, коли хтось надломить фіалку, чи дикий191] Мак, чи лілею з тичинками жовтими в чашечці білій,—192] Никнуть вони, нахиливши додолу голівки зів ялі:193] Втриматись сили нема, і верхівками дивляться в землю,—194] Так от і він свою голову клонить; безсило на плечі,195] Вже й під своєю вагою вгинаючись, падає шия.196] «Гинеш, обдурений долею, в розквіті літ, Ебаліде! —197] Вигукнув Феб.— Твою кров — мимовільний мій злочин — я бачу.198] Ти — моя мука, мій біль. До могили твоєї причетна199] Буде правиця моя, бо й довів я тебе до могили!200] Втім, чи моя тут вина? Якщо так, то виною назвати201] Можна б і гру; якщо так, то й кохання назвімо виною.202] О, якби згинуть я міг замість тебе! Якби міг померти203] Разом з тобою! А що я не вільний од присудів Долі —204] Будеш зі мною вовік — на співучих устах і на думці.205] Тільки тебе відтепер моя пісня вславлятиме й ліра.206] В квіт обернувшись новий, мого стогону мітку нестимеш.207] Прийде пора — й у той самий квіт переміниться славний208] Воїн—герой; на пелюстці і ймення його прочитають».209] Поки таке майбуття Аполлон правдомовний віщує,210] Кров, що в той час по землі розлилася, траву заплямивши,211] Кров'ю вже не була: заяснівши, мов пурпур із Тіра,212] Квіт появився, подібний до лілії, тільки ж у неї213] Сріблом блищать пелюстки; найчистішим багрянцем — у нього.214] Фебові мало й цього: щоб іще було більше пошани,215] Сам він зітхання своє залишає на квітові: «Ай, ай!»216] На пелюстках надписав — у тих літерах тугу засвідчив.217] Що Гіакінта на світ привела — не соромиться Спарта;218] Й досі шанують його: рік у рік там, за звичаєм предків,219] Пишно святкує народ Гіакінтії, свято триденне.220] Та запитай Аматунта, що славний багатством металів,221] Чи Пропетідами може пишатись,— за них йому сором,222] Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали [177]223] Роги подвійні, тому й таку назву їм дано— керасти.224] Вівтар гостей охоронця — Юпітера (й згадувать страшно!)225] Перед ворітьми їх двору стояв. Хто з мандрівців на ньому226] Кров спостеріг, той був певен, що тут охоронцеві—богу227] Ріжуть молочних телят і дворічних ягнят аматунтських.228] Різали гостя, однак! Щоб не бачить такого блюзнірства,229] Вже й благодатна Венера, було, залишити хотіла230] Кіпру луги та міста. «А проте,— схаменулась,— у чому ж231] Винен тут край мій — долини й міста, мого серця розрада?232] Краще хай плем'я безбожне страждає, зазнавши вигнання,233] Смерті або чогось іншого, що між вигнанням і смертю.234] Що ж би це бути могло? Лиш одне: перевтілення кара».235] Поки вагалася, в що б обернути їх, якось на роги236] Глянула — й думка прийшла їй: рогатими будуть віднині.237] й тут же зробилися з них вайлуваті битливі корови.238] Не визнавали, однак, Пропетіди й тоді, що Венера —239] Це божество. За образу таку вони з волі богині240] Першими тіло й принаду свою почали продавати.241] Що таке сором — забули вони й не рум'янились навіть,242] Так що й у камінь твердий перевтілити їх було легко.243] Бачачи бруд, у якому вони свої дні марнували,244] Й хиби, що ними так щедро жінок наділила природа,245] Пігмаліон одинцем собі жив і не думав шукати,246] Хто б із ним ложе ділив,— без дружини обходився довго.247] З кості слонової білу, мов сніг, той умілець тим часом248] Вирізьбив постать такої краси, що подібної жінки249] Світ не народжував ще — й у різьбу свою сам закохався.250] В неї живе, як у діви, обличчя; ось—ось — ти сказав би —251] Рухатись буде вона, щоби тільки набралась відваги.252] Так під мистецтвом не раз приховатися може мистецтво!253] З дива не сходить різьбяр: запалав до різьби, мов до тіла.254] Часто рукою свій твір випробовує: хоче дізнатись,255] Тіло чи кість перед ним; що не кість — присягнутись готовий!256] Часто, цілуючи, й сам мовби чує її поцілунки,257] Шеп^е їй щось, обнімає; здається йому, що під пальцем —258] Тіло пружне, тож боїться на ньому синець залишити.259] Чи, пригортаючись, пестить її, чи приємні дівчатам260] їй подарунки несе: черепашки, камінчики круглі,261] Різні пташини дрібні, рясноцвітні веселкові квіти,262] Ніжні лілеї, барвисті м'ячі й Геліад бурштинові263] Сльози, що впали з дерев. До лиця їй вбрання добирає,264] Перснями — пальці, намистом ясним прикрашає їй шию,265] В вухах сережки блищать, мерехтять самоцвіти на грудях —266] Личить усе. Та не менше вродлива й тоді, коли гола.267] На покривало сідонської барви її приміщає —268] Ось, мовляв, подруга ложа мого; під нахилену шию269] З пуху подушку кладе, мовби та відчувать могла справді. [178]270] Свято Венери, на Кіпрі всьому найславніше, настало.271] В жертву для неї призначені золоторогі телиці272] Падали, тільки—но бризнула кров з білосніжної шиї.273] Ладан куривсь. Перед вівтарем, жертву обіцяну склавши,274] Боязко Пігмаліон прошептав: «Якщо все в ваших силах,—275] Дайте дружину, боги (не сказав: «Із слонової кості»).276] Хай до тієї,— додав,— що я вирізьбив, буде подібна».277] Що мав на думці різьбяр,— золота здогадалась Венера,278] Адже на святі була; виявляючи ласку богині,279] Тричі вогонь спалахнув, язиками лизнувши повітря.280] Щойно додому прийшов,— нахилившись над ложем, цілує281] Діву, різця свого твір. Але що це? Чи теплою стала?282] Ще раз устами торкнувсь, до грудей дотулився рукою —283] Кість розм'якає слонова: втрачаючи твердість природну,284] Вже подається під пальцями. Так от гіметський на сонці285] Лагідним робиться віск і під пальцем великим потрібних286] Форм набуває — в роботі стає для роботи придатним.287] Пігмаліон остовпів; чи радіть, чи лякатись — не знає.288] Ще раз і ще раз творіння свого доторкнувся з любов'ю —289] Тіло було! Він одчув, як під пальцем забилися жили.290] Тільки тоді міг Венері засвідчити всю свою вдячність291] Пафський щасливий герой. І до вуст непідроблених, справжніх292] Тільки тоді він припав. Поцілунки палкі відчуває293] Діва й рум'яниться; світлі свої піднімає до світла294] Очі — й небо ясне водночас, і коханого бачить.295] Благословляє цей шлюб, що його й влаштувала,— Венера.296] Дев'ять разів заокруглювавсь місяць, єднаючи роги,—297] Й Пафа вона повила, від якого названо й острів.298] Потім від неї Кінір народивсь, і міг би щасливцем299] Бути він серед людей, якби доля дітей не послала.300] Про страхітливе співаю тепер. Відійдіть якнайдалі,301] Дочки й батьки! А якщо вам приємною видасться пісня,302] Не довіряйте в цій пісні мені, у цей злочин не вірте.303] Хто з вас повірить—таки, хай повірить і в кару за злочин.304] Та, якщо сталось таке, й не пішла проти цього природа,—305] Рад я за наш ісмарійський народ, за цю сторону світу,306] Рад за цей край, що далеко лежить од земель, де зродився307] Цей ще не чуваний гріх. Нехай будуть амомом багаті,308] Славні корицею й костом, нехай із дерев там спливає309] Ладан; хай інші чудові рослини виводить Панхайя,—310] Вивела мірру, проте! Й вона дорого їй обійшлася!311] Навіть Ерот запевняв, що не він тобі, Мірро, стрілою312] Серце прошив: до такого гріха його жар непричетний.313] В тебе стігійський вогонь і отруту Ехідни вдихнула314] З трьох божевільних одна: хоч ненависть до батька — це злочин,315] Більший злочин, однак,— це кохання твоє. Звідусюди316] Вибрані прагнуть тебе женихи. Всього Сходу юнацтво [179]317] Рветься до ложа весільного. Між усіма ними, Мірро,318] Вибери мужа собі. Вибирала, на жаль, не між ними.319] Хоче спокусі сама, розуміючи блуд свій, опертись:320] «Що це зі мною? Куди пориваюсь я? — мовить до себе,—321] Згляньтесь, боги, справедливосте, батьківське право священне,—322] Впасти в той гріх не дозвольте мені, хай не скоїться злочин!323] Тільки чи злочин це справді? З такою любов'ю віддавна324] Миряться кровні зв'язки. Без розбору ж єднатися звикло325] Все, що живе на землі: за ганьбу не вважає телиця326] Батька на спині нести; жеребцеві дочка віддається,327] Тих, що їх сам породив, запліднює цап; так і птахи328] Плід свій від того несуть, чиє сім'я дало їм початок.329] Добре живеться таким! Ланцюгами злобливих законів330] Люди себе ж оплели; що природа сприймає спокійно,—331] Заздрісне право ганьбить. Але, кажуть, такі є племена,332] Де собі вільно єднаються батько з дочкою, а мати —333] З сином — немовби подвоюють шану й любов обопільну.334] Горе! Чому я не там народилась! Тутешні звичаї,335] Бачиться, шкодять мені. Але годі весь час про те саме!336] Гетьте, злочинні думки! Він достойний любові, одначе —337] Тільки як батько. Виходить, якби не доводився батьком338] Славний Кінір, то з Кініром і ложе могла б я ділити!339] Значить, він мій і тим самим — не мій. Поміж нас — чи не диво? —340] Близькість межу провела. Чи не краще б нам бути чужими?341] Кину вітчизну, подамся в світи, щоб у тім божевіллі342] Не допуститись гріха. Та злочинна жага зупиняє:343] Тут — на Кініра дивлюсь, розмовляю, горнуся до нього,344] До поцілунку спішу — на щось більше й права не маю.345] Втім, про щось більше не слід було й думати, діво безбожна!346] Не відчуваєш хіба, як і назви, й права ти змішала?347] Батько — любовник, а мати — суперниця будуть у тебе?348] Будеш для сина сестрою, а матір'ю станеш для брата?349] Чи не лякаєшся сестер із зміями замість волосся,350] Що, до очей і до уст наближаючи факел жахливий,351] Бачать, що серце таїть. Поки тілом ти ще не згрішила,352] Дбай про невинність душі; нездоланних законів природи353] Цим небувалим, ганебним зв'язком не посмій забруднити.354] Хай він, скажімо, полюбить тебе — все одно не піддасться355] Звабі: шанує звичай. О, якби він зазнав мого шалу!»356] Мовила так. А Кінір заклопотаний: що відповісти357] Цілій юрбі женихів. Поіменно, звернувшись до Мірри,358] Перераховує їх, щоб од неї почуть її вибір.359] Мірра спочатку мовчить і, не зводячи погляду з батька,360] Жаром палає; гаряча сльоза їй зволожила очі.361] «Он яка доня моя,—здивувався Кінір,— соромлива».362] Каже: «Не плач!» І цілує в уста, й витирає їй сльози.363] Мірра ще дужче горить. На питання, кого б побажала [180]364] Мужем назвати,— «Подібного,— мовить,— обличчям до тебе».365] Той, не подумавши, ще й похвалив: «Поважай так постійно,366] Донечко, батька свого!» Про повагу до батька почувши,367] Зблідла, свідома своєї провини, похнюпилась діва.368] Час опівнічний минав. Одігнав і турботи, й утому369] Сон. Та Кініра дочка невгамовним, що душу з їдає,370] Все ще палає вогнем, од бажання шаліючи знову.371] То в безнадію впада, то кріпиться; то сором, то пристрасть372] Мучать її, не збагне, що робити. Як сосна могутня373] На вирішальний чекає удар і не знає, куди їй374] Впасти, й стоїть, завагавшись, погрозлива з кожного боку,375] Так от і Мірра: поцілена в серце, скеровує думку376] В різні боки водночас, рівноваги зловити не може.377] В смерті вона від жаги порятунку й спочинку шукає.378] Смерть її вабить. Чимшвидше їй хочеться шию дівочу379] Взяти в петлю. На одвірку свій пояс вузлом зав язала.380] «Милий Кініре, прощай! Але знай: через тебе я гину!»381] Мовила й зашморгом горло бліде почала затягати.382] Схлипи й неясні слова годувальниця, кажуть, почула,383] Що вихованки своєї поріг пильнувала дбайливо.384] Тут же на ноги тремтливі зметнулася; вбігши в кімнату,385] Бачить: готується смерть — і б є себе в груди старенька,386] Зойкнувши, й одяг у розпачі рве і, здійнявши їй з шиї,387] Геть одкидає петлю, і тоді бере Мірру в обійми,388] Плаче й розпитує, що на ту стежку її спрямувало.389] Дівчина мовчки стоїть, від землі не відводячи зору.390] Жаль їй, що так по—дурному зірвалася спроба померти.391] Молить стара своїм сивим волоссям, оголює груди392] Висохлі, молить колискою й покорг.ом першим, солодким,393] Щоб свою тугу їй звірила. Дівчина ж тільки зітхає394] І відвертає лице. Але та, щоб свого домогтися,395] їй обіцяє не тільки мовчанку: «Довіришся,— каже,—396] То й посприяю тобі, хоч стара вже, не згірш молодої.397] Може, пройняв тебе шал — пошепчу, заварю тобі зілля.398] Може, зурочена ти — ворожильним обрядом очищу.399] Може, гнівляться боги — їх молитвою можна власкавить.400] Що ж могло трапитись ще? Процвітає твій дім, і достаток401] Не покидає його. Ще живуть твої батько та мати!»402] Мірра здригнулась, почувши про батька; з грудей мимоволі403] Вирвався стогін тяжкий. Але няня й тоді ще нічого404] Не запідозрила. «Мабуть, закохана»,— думка майнула.405] Правду дізнатися хоче будь—що; до старечого лона406] Горне заплакану, слізно блага, щоб у горі своєму407] Звірилась. Не випускаючи Мірри з обіймів старечих,408] Каже їй: «Мабуть, кохаєш когось. Не хвилюйсь: помічною409] Буду й у цьому тобі. Ні про що й здогадатись не зможе410] Батенько твій». На те слово од няні вона відсахнулась, [181]411] Мов божевільна, й припавши до ложа: «Облиш мене,— каже,—412] Згляньсь!» А що й далі старенька вивідує: «Годі! — гукнула,—413] Ятрити рану мою! Докопатись до злочину хочеш?»414] До вихованки своєї простягує няня, жахнувшись,415] Руки, тремтливі од немочі й страху; до ніг їй упавшу416] То примовляє ласкаво, то кидає оком на зашморг,—417] Руки на себе, мовляв, накладу, якщо біль свій від мене418] Ти затаїш. Якщо звіриться їй — помогти обіцяє.419] Дівчина очі насилу звела, і старенькій на груди420] Сльози рясні пролились. І вже декілька раз на півслові421] Сором уста їй змикав. Затуливши лице, вона врешті422] Мовить: «Яка ж моя мати щаслива своїм чоловіком!»423] Тяжко потому зітхнулося їй. А в старенької няні424] Наче мороз перебіг поза спиною, в кості проникнув;425] Дибом їй стало на всій голові посивіле волосся.426] Довго вмовляє її найжахливішу вибити з серця427] Пристрасть. А та, хоча знає, що слід саме так учинити,428] Смерті жадає одно, якщо милим не буде втішатись.429] Няня ж на те: «Не вмирай, будеш мати свого…» — не посміла430] Мовити «батька», й присягою скріплює цю обіцянку.431] Свято Церери подружні жінки святкували щорічне.432] Всі вони в білий, мов сніг, у цей день споряджаючись одяг,433] Перші плоди їй несуть, з колосків посплітавши віночки.434] Дев'ять ночей у ту пору своїх чоловіків до себе435] Не допускають жінки. Кенхреїда в числі шанувальниць436] Участь у святі так само взяла, володаря дружина.437] Тож, поки вільним було від жони повноправної ложе,438] Няня Кініра сп янілим найшла, й, на біду розторопна,439] Під неправдивим ім'ям про любов сповіщає правдиву.440] «Гарна з лиця»,— додає. Коли віком її поцікавивсь,441] Каже: «Ровесниця Мірри». «Приводь же!» — Кінір заохотивсь.442] Та, лиш додому прийшла,— «Порадій, вихованко! —гукнула,—443] Наша взяла!» Але повної радості діва злощасна444] Не відчувала: щось наче гнітило її й одночасно445] Втісі радіє п'янкій — ось такий бува розлад душевний!446] Час наставав, коли все затихає. Боот у ту пору447] Серед Тріонів свій Віз повертав уже, дишло скосивши.448] Мірра на злочин іде. Золотавий із неба тікає449] Місяць. У скопищі хмар мерехтливі зірки поховались.450] Ніч залягла без вогнів. Ти лице своє перший, Ікаре,451] Скрив. А тоді й шанувальниця батька свого — Ерігона.452] Тричі спіткнулася Мірра, йдучи; по дорозі їй тричі453] Пугач пугукнув сумний, та її не лякають знамення:454] Йде—таки в ніч, а вона, непроглядна, притуплює сором.455] Няню стареньку за руку взяла однією рукою,456] Другою — в пітьмі намацує шлях. Ось і східці до спальні.457] Вже до дверей підійшла, вже всередину входить, а далі — [182]458] Ноги немов підкосилися в неї; на зблідлім обличчі —459] Ані кровинки: де й звага поділась? Що ближче до ложа —460] Більший бере її жах. Тій затії сама вже не рада,461] Хоче звідсіль утекти, поки темно й ніхто не побачив,462] Та відступать їй стара не дає; до високого ложа463] Мірру насильно веде і, вручаючи,— «Ось тобі,— каже,—464] Дівчинка гарна, Кініре!» Й ганебним зв'язком їх єднає.465] От і прийняв свою плоть на постіль соромітницьку батько.466] Сором дівочий і страх заспокоює словом ласкавим.467] Певно, дочкою її, відповідно до віку, йменує.468] «Батьку»,— сказала й вона, й те звертання поглибило злочин.469] Повною батьківську спальню лишає: в осквернене лоно470] Злочину плід прийняла, нечестиве виношує сім'я.471] Другої ночі подвоївся гріх. І далі — без ліку.472] Врешті, дізнатись Кінір захотів, з ким провів у коханні473] Стільки ночей. Принесли смолоскип — і, жахнувшись, побачив474] І лиходійство, й дочку. Занімівши з великого болю,475] З піхов, що висіли побіч, вихоплює меч свій блискучий,—476] Ніч доокіл нависала сліпа, й лиш тому пощастило477] Міррі з душею втекти. По широких полях находившись,478] Пальми арабів і ниви панхайські навік покидає.479] Дев'ять разів заокруглювавсь, роги змикаючи, місяць —480] І на Сабейській землі прилягла, натомившись до краю.481] Ледве тягар свій несла. Вже й не знала, про що їй благати.482] Жити не маючи сил, а померти — не маючи зваги,483] Руки до неба звела: «О боги, якщо ті, хто розкаявсь,484] Ласку ще мають у вас,— на сумну заслужила я кару,485] Що не кажи. Щоб живою, однак, я живих не ганьбила,486] Мертвою — мертвих, з обох володінь проженіть безталанну:487] Перемінивши мене, відмовте в житті мені й смерті!»488] Хтось із безсмертних таки змилостививсь. Останнє благання489] Часто схиляє богів: ще говорить, а вже її стопи490] В землю вростать почали, вже поповз, розщепляючи нігті,491] Корінь кривий — деревини стрункої надійна опора.492] Стовбуром стали кістки, й тільки мозок у них залишився.493] Кров замінилась у сік, а руки — в галуззя розлоге,494] Пальці — в малі гілочки, покривається шкіра корою.495] Дерево ж далі росте; обважнілий живіт охопило,496] Вже до грудей підповзло, вже й до шиї, цупке, підступає.497] «Задеревіти б скоріш!» — не втерпіла вона, й за хвилину498] Голову в плечі, в кору поринаючи ціла, ввібрала.499] Все ж, хоч вона й відчуття свої мусила втратити з тілом,—500] Плаче весь час, і спливають по стовбуру сльози гарячі.501] Слави й слізьми зажила: з—під кори випливаючи, краплі502] Ймення її бережуть, і воно не затреться ніколи.503] В блуді зачате дитя під корою зростало тим часом.504] Осиротіле, шукало дороги, якою б із лона [183]505] Вийти до світла. Живіт розбухав у твердій деревині,506] Матір вагою гнітив. Але біль породіллі — безмовний:507] Навіть Люціну, щоб їй посприяла, покликать не може.508] Все ж наче родить вона: зігнувшись, немов од переймів,509] Дерево стогін глухий видає і спливає сльозами.510] Зглянувшись, біля стражденних гілок милостива Люціна511] Стала й, торкнувшись їх лагідно, слово потрібне шепнула.512] Стовбур тоді розщепивсь, і живий з—під кори виступає513] Плід: закричало хлоп'я, і поклали дитятко наяди514] На моріжок, омивають його материнськими слізьми.515] Заздросте, й ти його вроду схвалила б. Якими звичайно516] Бачимо голих Амурів—богів на картинах, таким ось517] Він був. Але щоб обличчю й спорядження відповідало,—518] Дай йому вигнутий лук, а вони вже хай будуть без лука!519] В безвість тим часом роки непомітно пливуть—одлітають…520] Що є на світі прудкішим од них? Чи не так і той хлопчик,521] Син свого діда й сестри, що недавно ще був під корою,522] Щойно народжений,— вже ось дитя золоте, прехороше,523] Вже він юнак, уже муж і вже сам красивіший од себе.524] Милий Венері вже став і мстить за жагу .материнську.525] Хлопчик, цілуючи матір якось, мимоволі їй груди526] Зранює вістрям стріли, що йому з сайдака виступала.527] Сина вона відштовхнула в цю мить, та було вже запізно:528] Рана, хоча й незначна, таки добре взнаки їй далася:529] Смертний подобався муж — і богиня Кітеру лишає,530] Вже надокучив їй Паф, оперезаний морем, не милі531] Славний рибою Кнід, Аматунт — на метали багатий.532] Навіть про небо забула вона: їй Адоніс — над небо.533] Ходить за ним крок у крок. Хоч у затінку любому досі534] Все догоджала собі й свою вроду щоденно плекала,—535] По крутосхилах тепер, по яругах, по дебрях блукає,536] Аж до колін, як Діана це робить, поділ підіп'явши.537] Скликує чуйних собак, на легку їх нацьковує здобич:538] То на зайців боязких, то на оленів високорогих,539] То переслідує сарн. Кабанів уникає, одначе,540] Й хижих вовків, і кошлатих ведмедів, що звикли грозити541] Кігтями, й левів страшних, що впиваються кров'ю худоби.542] Хоче й тебе впильнувати, Адонісе (жаль, що не завжди543] Слухають добрих порад!). «Полохливих одважно виловлюй,—544] Радить йому,— а з відважними — ой, небезпечна відвага!545] Зглянься на мене, молю! Не шукай собі смерті, юначе!546] Звіра того не чіпай, що дала йому зброю природа,—547] Дорого слава твоя обійшлася б мені! Зрозумій же:548] Вік твій, і врода, й усе, що мене полонило, для лева,549] Для кабана це — ніщо: на красу не подивляться звірі.550] В іклах кривих кабана блискавиця стрімка приховалась:551] Гнів і нестримна могуть вирізняють рудавого лева; — [184]552] Як я ненавиджу їх!» Він питає чому. А Венера:553] «Що ж, оповім. Хай здивує тебе перевтілення давнє.554] Втім, од незвичних блукань я втомилась. Д,о речі, й тополя555] Наче запрошує нас у свій затінок. Замість постелі556] Буде для нас моріжок. Побіч тебе охоче приляжу557] Тут на землі!» Й прилягла. На траві спочиває — до нього558] Тулиться й голову ніжно кладе юнакові на груди.559] Так почала, поцілунками переплітаючи мову:560] «Може, ти чув, як одна була дівчина, що найпрудкіших561] Переганяла мужів. Ти не думай, однак, що ця чутка562] З байки пішла: таки справді вона всіх позаду лишала.563] Важко судить, чи прудкіша була вона, чи красивіша.564] Бога про мужа спитала якось. Той на те: «Аталанто,565] Муж не потрібен тобі. Утікай якнайдалі від мужа!566] Та не втечеш, і себе, хоч живою залишишся, втратиш».567] От і живе вона в темних лісах, незаміжня, злякавшись568] Віщих слів божества, й женихам, щоб охоту відбити,569] Ставить умову таку: «Тільки з тим обіцяю побратись,570] Хто перегонить мене. Позмагайтесь ногами зі мною.571] Спальні й дружина — така нагорода прудкого чекає,572] А неквапливого — смерть. Ось така перегонів умова!»573] Справді нечувана! Врода, проте,— неабияка сила!574] Ось уже ціла юрба залицяльників бігти готова.575] Сів там собі й Гіппомен, споглядач небезпечного бігу;576] «Щоб аж такою ціною,— гукнув,— домагатись дружини?»577] І глузувати почав з юнаків, до любові жадібних.578] Та коли сам на лице її й тіло без одягу глянув,579] Як на моє ото чи на твоє, якби дівою був ти,—580] Тільки руками сплеснув. «Надаремно над вами,— промовив,—581] Я насміхавсь: нагороди не бачив, заради якої582] На небезпеку йдете. Вихваляючи, й сам запалився».583] Молить богів, щоб ніхто Аталанти не зміг перегнати.584] Чує і заздрість, і страх. «Та чому б і мені в перегонах,—585] Спало на думку йому,— не попробувать щастя? Сміливим586] Допомагають боги!» Поки так бадьориться й до себе587] Мовить юнак Гіппомен,— мов окрилена, діва знялася.588] «Скіфська стріла так не мчить»,— захопивсь молодець аонійський589] Дивною прудкістю ніг. Та найбільше його полонила590] Врода її осяйна, легковійним помножена бігом.591] П'ятами б'є у поділ, що під подувом вільним лопоче,592] Над білосніжними звившись раменами, плеще волосся,593] Барвним узором мигтять підколінних підв'язок лямівки.594] Ось на сліпучу, неторкану білість дівочого тіла595] Тінь червонява лягла. Так на мармурі передпокою596] Світло рожеве тремтить — пурпурової відсвіт запони.597] Поки дивується гість, за межу промайнула вже діва;598] Ще якась мить — і святковий вінок увінчав Аталанту. [185]599] Стогнучи йдуть переможені, за договором, на страту.600] Та не злякала хороброго хлопця їх доля злощасна —601] Став посередині й, глянувши в вічі прудкій Аталанті,—602] «Чи не занадто легка над слабкими твоя перемога? —603] Мовив,— зі мною змагайсь! Якщо доля мені посприяє,604] То переможець такий тобі соромом, діво, не буде:605] Бо ж Мегарей із Онхеста — це рідний мій батько. Нептун же606] Був йому дідом. Тож я — божества моревладного правнук.607] Мужність — не нижча, ніж рід. Над таким перемогу здобувши,608] Славу нетлінну в віках забезпечиш собі, Аталанто!»609] Поки говорить, ласкаво на нього Схенеєва донька610] Дивиться, й сумнів бере її: перемогти чи піддатись?611] Каже таке йому: «Що це за бог, на красу твою заздрий,612] Хоче згубити тебе, спонукаючи ради подружжя613] Важити милим життям? Завелика ціна» як на мене!614] Поки що не полонила мене — хоч могла б — його врода.615] Що ж тоді? Вік? Не його, значить жаль, а років молодечих?616] Що ж тоді? Мужність і те, що з життям розлучитись готовий?617] Що ж тоді? Те, що четвертим він числиться в роді морському?618] А чи не те, що мене покохав і настільки запрагнув619] Шлюбу, що вмерти готов, якщо доля йому не всміхнеться?620] Поки не пізно ще, гостю, тікай од кривавого ложа!621] Згубний зі мною зв'язок. А за тебе ж піти б не вагалась622] Жодна з дівчат. І розумна, й вродлива була б тобі рада.623] Що ж це тобою журюсь, багатьох уже звівши зі світу?624] Втім, не сліпий він. Хай гине, якщо його ще не навчила625] Доля стількох женихів, якщо світлом занудився денним!626] Отже, впаде через те, що будь—що хотів жити зі мною?627] Через кохання палке, та ще й лютою смертю загине?628] На перемогу таку, очевидно, ніхто б не поквапивсь,629] Та не моя тут вина. О, коли б ти відмовивсь од мене!630] А коли так ошалів, то хоча будь у бігу прудкіший!631] Скільки в обличчі його щось дівочого, ніжного бачу!632] О, коли б я не зустрілась тобі, нещасливий юначе!633] Жити б та жити тобі! О, якби я була щасливіша,634] О, якби злобна в подружжі мені не відмовила доля,—635] Тільки з тобою одним, Гіппомене, я ложе б ділила!» —636] Мовила. Й не розуміє сама — бо ж іще не кохала —637] Стану незвичного: любить уже, та не знає, що любить.638] Батько й народ вимагають тим часом наступного бігу.639] А Гіппомен тоді, парость Нептуна, з тривогою в серці640] Мовить до мене таке: «Кітерея нехай з піднебесся641] Злине, й одваги додасть, і своїм же вогням посприяє».642] Подув ласкавий до мене доніс ті слова молитовні.643] Ними зворушена, поміч йому подала незабаром.644] Поле там є,— поселяни Тамаським його називають,—645] Мабуть, найкраще на цілому Кіпрі. Мені цю ділянку [186]646] Старці тамтешні колись посвятили й веліли вважати647] Власністю храму мого. Посередині поля ясніє648] Дерево золотоверхе, гіллям шелестить золотавим.649] Яблука три золоті з шелестливої гілки зірвавши,650] З ними в руці, для присутніх невидима, крім Гіппомена,651] Я перестріла його й, що робить має з ними, повчила.652] Труби вже знак подали. Від межі, нахилившись, обоє653] Мчать, ледь помітний лишаючи слід на рівнині піщаній.654] Не замочивши стопи, вони й морем, напевно б, майнули655] І, не стоптавши посівів струнких,— по жовтавім колоссі.656] Духу йому додають підбадьорливі оклики: «Гей же! —657] Дружньо гукають усі,— доганяй її, поки не пізно!658] Ще трохи бігу наддай! Ось тепер завізьмись, Гіппомене!659] Візьме твоя! Не зівай!» І не знати, чи син Мегарея660] Більше зрадів заохоті такій, чи Схенеєва донька.661] Скільки разів, хоч могла обігнать його, не поспішала,662] Довго очей одвести не могла, озирнувшись на нього.663] Віддих сухий виривавсь із утомлених уст Гіппомена,664] Та до межі ще далеко було. Тоді правнук Нептуна665] Кинув один із плодів золотих Аталанті під ноги.666] Та заніміла, й, захоплена золотом, що покотилось,667] Тут же побігла за ним, і принадливий плід підхопила.668] Тим скориставсь Гіппомен — і в долоні йому заплескали.669] Все—таки прудкістю ніг Аталанті вдалося нагнати670] Втрачене — й знов юнака залишає далеко позаду.671] Вдруге він кинув і знов перегнав. Але та за хвилину672] Знову попереду мчить. До межі вже — рукою сягнути.673] Тут він до мене: «Тепер посприяй мені, щедра богине!»674] Мовив і з розмаху навскіс, щоб далі було за ним бігти,675] Золотом сяюче яблуко по—молодецькому кинув.676] Ця завагалась — підняти чи ні, й коли з волі моєї677] Все ж нахилилась за ним, я тоді його важчим зробила;678] Так і загайкою їй перешкодила, й важкістю ноші.679] Щоб не була, проте, довшою розповідь, ніж перегони,—680] Першим домчав Гіппомен; перемігши,^ забрав нарогоду.681] То чи не мав мені дякувать він, мій Адонісе, й ладан682] Благочестиво палить? Але він позабув про подяку —683] Ладану не запалив! Пройнялась тоді гнівом я зразу.684] Прикро зробилось мені, й щоб надалі моїм добродійством685] Не злегковажив ніхто, я поклала скарати цю пару.686] Йшли вони разом якось повз відлюдну святиню Кібели,687] Що в предковічних лісах спорудив Ехіон, вшанувавши688] Матір богів. А що йшли вже довгенько — спочить захотіли.689] Тут несподівано сильний відчув Гіппомен до дружини690] Потяг — це я так його розпалила, жагуче дихнувши.691] Сутінний закуток був недалеко тієї святині,692] Наче печера глуха, вапняком шорсткуватим окрита. [187]693] Храмом була в давнину. В ту печеру жерці настягали694] Різноманітних прадавніх богів — дерев'яних зображень.695] Тут і зійшлись вони, й місце святе нерозважно зганьбили.696] Зір одвернули боги. А прикрашена вежами Мати697] Вже намірялась у води стігійські занурити грішних.698] Кара легкою здалась. І нараз, де їх шиї біліли,—699] їжаться гриви руді, загинаються кігтями пальці,700] Спиною їхні рамена стають, переходить у груди701] Весь їх тягар, і хвостом замітають пісок за собою.702] Грізні на вигляд вони; не говорять — порикують глухо.703] Дебрі — це їхня постіль. Наганяючи страх на всіх інших,704] Зубом покірним повіддя Кібели підтримують — леви.705] їх, мій коханий, лякайсь — хижаків, що мисливця стрічають,706] Щоб нападати,— грудьми, а не спиною, щоб утікати;707] їх уникай, щоб хоробрість твоя нас обох не згубила!»708] Так ось повчала його. Й за хвилину на лебедях білих709] Ген у повітря звилась. Та хоробрість повчань не шанує.710] Якось на слід кабана, що виходив із темного бору,711] Чуйні натрапили пси, і як тільки хижак показався,712] Навскіс ударив його молодецький нащадок Кініра.713] Іклом зметнувши кривим, закривавлене ратище з рани714] Вибив кабан і за хлопцем, що геть, переляканий, кинувсь,715] Звір ошалілий біжить. Наздогнавши, вбиває в пахвину716] Ікла й на жовтім піску загибати його залишає.717] На колісниці легкій Кітерею до рідного Кіпру718] Лебеді, крила в повітрі розправивши, ще не домчали —719] Здалеку вчула вона передсмертні зітхання й звернула720] Білих птахів у той бік. Із ефіру високого бачить:721] Тіло бездушне лежить на піску, підпливаючи кров'ю.722] Вмить, зістрибнувши, в розпуці то одяг вона, то волосся723] Рве й у невинні раз по раз долонями б'є себе груди.724] Долю жорстоку кляне. «Над усім же, ненависна,— каже,—725] Права не маєш однак! — про мій сум залишу я нетлінний726] Спогад, Адонісе мій: що не рік — одгукнеться відлунням,727] Наче б ти знову вмирав, над тобою моє голосіння.728] Кров переміниться в квіт. Бо ж колись і тобі, Персефоно,729] Можна було — пригадай — обернути у м'яту пахучу730] Німфу струнку. То чому б то хороброго сина Кініра731] Не перевтілила я?» Те сказавши, нектаром богиня732] Скроплює кров юнака — і вона від тієї вологи733] Наче здулась. Так на темному плесі прозорі зринають734] Бульбашки під перелітним дощем. Не минуло й години —735] Квітка зросла, що однакове з кров ю забарвлення має.736] Так пурпурово квітує гранат, що під шкірою любить737] Зерня своє берегти, але квітка ця — короткочасна:738] Мовби ось—ось опадуть, до стебла пелюстки притулились.739] Легко з вітрами, що й назву дали їм, вони облітають.
