1] Поки фракійський співець заворожує звірів такою2] Піснею, поки ліси за собою та скелі провадить,3] Буйні кіконів жінки, що вкривають розпалені Вакхом4] Груди звірячими шкурами, раптом з гірської вершини5] Вздріли Орфея, що пісню співав, ударяючи в струни.6] Тут із вакханок одна, розпустивши під вітром волосся,—7] «Ось він,— гукнула,— той муж, який нехтує нами!» — й метнула8] Тирсом в уста милозвучні того, хто вславляв Аполлона.9] Листям оплетений тирс тільки знак залишив, а не рану.10] Каменем — друга жбурнула в співця, але дивне співзвуччя11] Голосу й ліри той камінь, ще поки летів, усмирило.12] Тихо до ніг він Орфеєві впав, мов жалів, що причетний13] До божевільної люті жінок. А тим часом зростає14] Шал, уже міри нема, вже панує сліпа Ворожнеча.15] Все б уласкавила пісня співця, та ні з чим незрівнянний16] Галас, пронизливі звуки ріжків і фрігійської флейти,17] Оплески, лункоголосий тимпан, завивання вакханок18] Ліру дзвінку заглушили—таки. Ось тоді обагрилось19] Кров'ю співця, що тонув у тім гаморі, гостре каміння.20] Геть одігнали менади птахів, що на голос Орфея21] Хмарами хтозна—відкіль позлітались, і зміїв, і різних22] Звірів, що скупчились так, наче люд незчисленний в театрі.23] Потім вони й на Орфея звернули скривавлені руки.24] Впали на нього, неначе птахи, що при денному світлі25] Вгледіли птицю нічну; як на жовтій арені, буває,26] В амфітеатрі на оленя, жертву беззахисну, вранці27] Люті накинуться пси, так в Орфея взялися вакханки28] Тирсами, хоч не для того прибрала їх зелень, метати.29] Ті в нього груддям шпурляють, а ці — вузлуватим галуззям;30] В інших — каміння в руці. Та замало й того ошалілим:31] Саме в ту пору воли випадково там поле орали.32] Неподалік же, спливаючи потом, селяни кремезні33] Землю копали тверду, щоби міг на ній хліб зародити. [189]34] Вгледівши натовп жінок, утікають вони, полишили35] Працю й знаряддя своє,— розкидані в полі безлюднім,36] Заступи, кирки, мотики лежать і широкі лопати.37] Ними озброївшись, вмить повалили шалені менади38] Грізних рогами биків і спішать на розправу з Орфеєм.39] Руки до них простягав він і вперше тоді надаремно40] Линуло слово дзвінке — не було в ньому звичної сили.41] От і шматують, безбожні, співця. Крізь уста, яким щойно42] Скелі покірні були, крізь уста, що до них дослухались43] Звірі — Юпітере—батьку! — душа вилітає в повітря.44] Всі в ту годину птахи, всі тварини тужили, Орфею;45] Плакали скелі німі. Сумували гаї, що бувало46] Йшли на чудовий твій спів. Осипаючи листя шумливе,47] Дерево никло в журбі. Навіть ріки, ридаючи, кажуть,48] Вийшли тоді з берегів. А наяди й дріади в жалобі49] Темне носили вбрання, розпустили по плечах волосся.50] В різних місцях було тіло співця: його голову й ліру51] Гебр підхопив. Поки серед ріки їх погойдує хвиля,—52] Важко й повірити! — сумно про щось озиваються струни,53] Сумно щось мовить язик, береги їм одлунюють сумно.54] Далі не в рідній ріці — по широкім пливуть вони морі,55] До метімнейського Лесбосу їх допровадила хвиля.56] Там, на чужому піску, вже чигає змія на Орфея:57] Мітить в уста й у вологе од солі морської волосся.58] Та перейняв її Феб; щойно зуб устромити збиралась —59] Каменем стала нараз: для укусу роззявлена паща60] Вже не зімкнулась, у вищирі хижому заціпенівши.61] Тінню спустився під землю співець. Що там бачив раніше,62] Все впізнає. На полях, де відведено праведним місце,63] Він Еврідіку знайшов і, щасливий, обняв свою милу.64] То вони поруч ідуть неквапливо, за руки побравшись,65] То він услід їй ступа, то, простуючи поперед неї,66] На Еврідіку свою не боїться Орфей озирнутись.67] Та не дозволив Ліей, щоб нескараний був такий злочин.68] Чуючи тугу за богоподібним співцем його таїнств,69] Миттю ж усіх едонійських жінок, лиходійок безбожних,70] Він серед лісу прип'яв до землі вузлуватим корінням.71] Видовжив пальці у них на ногах; де ярилася кожна,72] Там і вп'ялася кінцівками гострими в землю затвердлу.73] Як на сильце, що його птахолов хитромудрий поставив,74] Птиця натрапить, бува, й, хоч петлю на нозі відчуває,75] Б ється, однак, і тремтить, затягаючи вузол тугіше,76] Так ото й кожна з жінок, до землі мовби цвяхом прибита,77] Злякана, рветься втекти, але корінь тугий не дає їй78] З місця зійти ні на крок, відчайдушні приборкує рухи.79] Поки стопу свою власну розшукує, пальці та нігті,80] Бачить: де литки були в неї круглі,— кора наростає. [190]81] Вражена, руки зняла, хоче вдарити ними по стегнах,82] Чує, однак, що по дереву б'є; дерев'яні вже груди,83] Деревом плечі стають. А благально простягнені руки84] Ти галузками б назвав і, назвавши так, не помилився б.85] Вакхові все ж того мало було. Залишивши ті землі,86] В колі найкращих жінок він до рідного Тмолу подався,87] Де пропливає Пактол, хоч у пору ту золотоносним88] Він ще не був і піском дорогим ще не вабив нікого.89] Там і сатири гуртом, і вакханки до бога спливались.90] Та не з'являвся Сілен: од вина й довголіття тремтливий,91] В руки фракійським селянам попався. Зв'язавши вінками,92] Щоб не чкурнув, привели до Мідаса, кого до священних93] Таїнств Орфей залучив із співцем кекропійським — Евмолпом.94] Цар, у старому впізнавши супутника свят, побратима,95] Щиро його привітав; несподіваній зустрічі радий,96] Десять днів і ночей пригощав його в домі своєму.97] Вже одинадцятий раз переборював Люціфер в небі98] Зграї зірок. Лиш тоді задоволений цар на лідійські99] Ниви подавсь і вернув вихованцеві старця Сілена.100] Бог дав можливість царю, за наставника вдячний, Сілена,101] Будь—який вибрати дар, але все ж не на користь для нього.102] Цар, не подумавши,— «Хочу,— сказав,— щоби з ласки твоєї103] Все, чого тільки торкнусь, оберталось у золото жовте».104] Слова дотримавши, Лібер—отець наділив його згубним105] Даром і тільки подумав: «Міг краще собі побажати».106] Радий своїй же біді, берекінтський герой, оді йшовши,107] Дар випробовує ділом,— що бачить, до того й торкнеться.108] Ледве що вірить собі: відламав із вербички низької109] Гілку зелену — й вона несподівано злотом сяйнула.110] Камінь підняв із землі — заблищав несподівано й камінь.111] Темної скиби торкнувсь — і вона золотим заясніла112] Зливком. Колосся зриває сухе — на долоні ж у нього —113] Золото щире горить. Ось тримає він яблуко, справді114] Наче з садів Гесперід. Лиш високих одвірків діткнеться115] Пальцями — й тут же промінням до нього всміхаються двері.116] Навіть, коли він у воду джерельну занурював руки,117] Хвиля, спливаючи з рук, обманути могла б і Данаю.118] Радість йому переповнює груди. В уяві щасливця119] Робиться все золотим. Йому стіл заставляла прислуга:120] Різноманітне їство було, печиво, ласощі всякі.121] Та, коли тільки рукою торкнувся дарунків Церери,—122] Щедрі Церери дари непомітно ставали твердими.123] Тільки—но пряника жадібним зубом хотів надкусити,—124] Зуб на тверду натрапляв золотаво—червону платівку.125] Спраглий, хотів закропитись водою розведеним Вакхом,—126] Золото замість вина йому в горло струмилось із кухля.127] Вражений лихом нечуваним цар,— і багатий, і вбогий.— [191]128] Прагне позбутись майна, про що марилось — те проклинає.129] Голоду вже не вспокоїть ніщо. Пересушує горло130] Спрага. Ненависне золото мучить його — й по заслузі!131] Врешті, до неба в сльозах піднімаючи руки блискучі,—132] «Батьку Ленею, —до Вакха звернувсь,— хоча сам завинив я,133] Все—таки зглянься, молю, з золотого врятуй мене лиха!»134] Лагідний бог, пожалівши царя, що вину свою визнав,135] Дар свій недійсним зробив, розірвав нещодавню умову.136] «Щоб у тім золоті, згубнім для тебе, ти вік не карався,137] Йди,— каже бог,— до ріки, що пливе коло Сардів могутніх.138] По крутосхилу прямуй, щоб назустріч тобі всю дорогу139] Річка пливла. До верхів'я дійшовши, під сам її витік,140] Де найпотужніше, піну збиваючи, бурхають води,141] Тім я підстав — течією і тіло омий, і провину».142] До того струменя цар підійшов, і заграло у ньому143] Золото: сили такої набравсь він од тіла людського,144] Й нині ще, давню, багату на золото жилу зберігши,145] Твердне земля, і пісок золотиться на скибі вологій.146] Цар, одцуравшись багатств, поселився в одлюдному лісі147] З Паном сільським, що в печерах гірських собі сховку шукає.148] Розум коротким, однак, залишивсь, і думки нерозважні,149] Як і раніше, тупій голові були тільки на шкоду.150] В синяве море задивлений ген, височить крутосхилий151] Тмол. Він одним своїм боком сягає прославлених Сардів,152] Другим, південним, доходить аж ген до затишних Гіпепів.153] Там, зазиваючи ніжною піснею німф полохливих,154] Склеєну воском пастушу сопілку до вуст притуливши,155] Пан похвалявсь, що йому й Аполлон, мов, у співі не рівня.156] Вже й до змагання нерівного став він, а Тмол був суддею.157] Сів на горі своїй старець—суддя і, щоб добре міг чути,158] Вуха звільнив од дерев. Тільки дуб його сизе волосся159] Віттям окрив, жолудьми прибираючи скроні старечі.160] Глянувши скоса на бога отар,— «За суддею,— промовив,—161] Діло не стане. Я жду». Той заграв у селянську сопілку.162] Грав на фрігійськім ладу й мимоволі привабив Мідаса,163] Що випадково там був. Опісля до промінного Феба164] Голову Тмол повернув. Одночасно й ліси повернулись.165] Той, золотаве волосся прикрасивши лавром парнаським,166] Пурпуром тірським забарвлений плащ по землі за собою167] Тягне. Слоновою кісткою й каменем цінним оздобну168] Ліру у лівій тримає руці, а плектр — у правиці.169] Став, як то вміє лише музикант, і по струнах кіфари170] Пальцями вправно пробіг. Заворожений звуком солодким,171] Вирішив Тмол, щоб кіфарі дзвінкій піддалася сопілка.172] Судження Тмола, святої гори, до вподоби припало173] Всім. Гарячиться, однак, проти слова судді виступає174] З—поміж усіх лиш Мідас. І Делієць того не потерпів, [192]175] Щоб отакі нерозбірливі вуха людський мали вигляд:176] Витягнув їх, загострив, білуватою шерстю наповнив,177] Рухатись їм повелів, хоч були дотепер непорушні.178] Зрештою, все в нього, як у людей, окрім вух, залишилось.179] Так уподібнивсь Мідас до осла, що повільно ступає.180] Щоб од сторонніх очей приховати цей сором великий,181] Голову й скроні пов'язував цар пурпуровим завоєм.182] Тільки прислужник один, що його підстригав час од часу,183] Бачив усе. Хоч йому і кортіло мерщій розплескати184] Скрізь про цареву ганьбу, та за розголос кари боявся.185] Врешті, не втерпів—таки: сам—один відійшовши від дому,186] Викопав ямку й про вуха Мідаса, якими їх бачив,187] Ледве що чутно почав, нахилившись до ямки, шептати;188] Що крадькома нашептав, те швиденько засипав землею,189] Потім пішов собі тихо назад, зарівнявши те місце.190] Та незабаром, де ямка була, там, подібний до гаю,191] Взявся тремтливий рости очерет. Він того селянина192] Зрадив — уже через рік: таємницю, закопану в землю,193] Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла.194] Тмол, відомстившись, лишив і, майнувши в повітрі прозорім195] Понад протокою Гелли — Нефели дочки й Атаманта,—196] Сонячний Феб зупинився на Лаомедонтових нивах.197] Є від затоки Сігейської справа, Ретейської — зліва198] Давній вівтар — усевидящий в шані там був Громовержець.199] Бачить там Феб, як, для Трої нові закладаючи стіни,200] Трудиться Лаомедонт — як багато він сил докладає,201] Скільки він засобів тратить на те, щоб вони виростали.202] Разом із богом, велителем вод, що в правиці з тризубцем,203] В образі смертного Феб постає, й за умовлену плату204] Вдвох для фрігійського владаря з каменю стіни будують.205] Ось і звели їх. А той — ні шага, та ще й дурнів з них робить:206] Начебто й не домовлялись вони про якусь нагороду.207] «Ти нам заплатиш—таки!» — мовив батько морів і тризубцем208] Пінисту хвилю звернув до захланного берега Трої.209] Вигляду моря він землям надав, хлібороба позбавив210] Засобів для прожиття, урожайні поля затопивши.211] Кара ще й ця замала: владареву дочку було дано212] Чудиську в жертву морському. До скелі прив язану діву213] Визволив дужий Алкід. Нагороди, обіцяних коней,214] Просить. Коли ж не дали їх, дарма що звершив такий подвиг,215] Трою високу бере, що присягу порушила вдруге.216] Без нагороди й соратник його, Теламон, не лишився:217] Взяв Гесіону собі за жону. Божественну дружину218] Мав тоді й славний Пелей. І гордився він тестем, Нереєм,219] Більше, ніж дідом своїм, адже внуком Юпітера бути220] Випало не одному; одному ж — бути мужем богині. [193]221] Старець Протей провістив був Фетіді: «Володарко хвилі,222] Матір'ю стань! Підросте в тебе син — і ділами своїми223] Батька затьмарить, тому—то й назвуть його більшим від нього».224] Так,— щоб на світ не з'явився могутніший хтось, ніж Юпітер,—225] Батько богів, хоч його й небуденна жага розпікала,226] Все—таки стримавсь якось, не торкнув голубої Фетіди.227] Те, в чім одмовив собі, Еакідові, внуку своєму,228] Він повелів: утішатись обіймами діви морської.229] Тиха в краю Гемонійському є луковидна затока.230] Вдаль рукави потяглись. Якби глибше — була б там, напевно,231] Гавань. А так — по жовтавім піску тільки ковзає хвиля.232] Берег—на диво твердий: на піску не лишається сліду;233] Легко по ньому ступать, не буває там твані морської.234] Близько є миртовий гай, на двоколірні ягоди щедрий.235] В ньому — печера; природна чи створена — важко сказати,236] Дуже подібна до твору митця. Загнуздавши дельфіна,237] Голою ти в той куток запливати любила, Фетідо.238] Поки лежала, поринувши в сон, у жагучі обійми239] Взяв тебе, сонну, Пелей. Не домігшись благаннями ласки,240] Силою він скориставсь: охопив тобі шию руками,241] й був би таки переміг, якби ти не вдалась до мистецтва,242] Що притаманне тобі,— появлятися в постатях різних.243] Птицею в небо зметнулася ти — він тримав уже птицю;244] В землю сосною вросла — та Пелей ухопився за стовбур;245] Потім тигрицею стала смугастою — й тут, ізлякавшись,246] Руки свої розімкнув Еакід і звільнив тебе врешті.247] Все ж він на хвилю вино ллє богам, що живуть у глибинах248] Моря, тварин їм у жертву приносить і спалює ладан,249] Поки, з—під хвилі піднявши чоло, не промовив до нього250] Віщий Протей: «Еакіде,— сказав,— ти доможешся шлюбу!251] Тільки, як діва, втомившись, засне в прохолодній печері,252] Путами, поки триватиме сон, обв'яжи її міцно.253] Не відступайся, хоч тілом вона сто разів би мінялась,—254] Що б не було там — тримай, поки знову не стане собою!»255] Мовив карпафський віщун — і в безодняві рідного моря256] Зникло обличчя його, й відлунало промовлене слово.257] Спадистим шляхом Тітан уже йшов і нахиленим дишлом258] Вод гесперійських торкавсь. Ось тоді Нереїда прекрасна,259] Вийшовши з моря, до милої їй подалася печери.260] Тільки—но взявся Пелей полохливу красуню в'язати —261] До перевтілень одразу вдалась. Та, почувши всім тілом262] Пута, й руками, хоч як не пручалась, не в силах рухнути,263] Врешті, зітхнула. «Ти верх,— каже,— взяв не без помочі бога!»264] Й знову Фетіду побачив герой, і в жадані обійми265] Взяв її, й велета стала носить вона в лоні — Ахілла.266] Сяє од щастя Пелей, і дружиною гордий, і сином.267] Ще якби він од убивства вберігсь, якби Фока не рушив — [194]268] Справді б щасливцем був. Та повинного в братовій крові269] Вигнано з дому. Вигнанця прийняв тоді радо Трахінський270] Край. Без убивств і насильства в ту пору там лагідно правив271] Син Світоносця, Кеїк, що зберіг на своєму обличчі272] Батька сяйливого блиск. Та тоді сам на себе не схожий273] Був од зажури Кеїк: сумував усе, втративши брата.274] Так Еакід, занепалий в тривозі й дорозі далекій,275] Став перед ним, із людьми кількома лиш до міста ввійшовши.276] Стадо ж худоби й овець, що пригнав із своєї країни,277] Зразу ж за стінами міста лишив у тінястій долині.278] Тільки—но, дозвіл отримавши, володаря він побачив —279] Віття, пов'язане з вовни стрічками, подав і про себе,280] Хто він, чий син, розказав. Та ні слова — про скоєний злочин.281] Щось там відносно вигнання збрехав. Залюбки, каже, в місті282] Жив би або на селі. Повелитель Трахінський, всміхнувшись,283] Ось що йому відповів: «Ми й для простого люду, Пелею,284] Не шкодували б угідь — не захланним керуємо краєм.285] До щиросердя мого якщо ймення твоє долучити286] Й те, що Юпітер — твій дід, то хіба ще й прохати потрібно?287] Все необхідне бери! І вважай, що й твоїм є так само,288] Що б не побачив у нас. О, коли б ти міг бачити більше!»289] Й сліз приховати не міг. Поцікавивсь Пелей і супутці,290] Що за причина такої журби. Він у відповідь мовив:291] «Мабуть, гадаєте ви, що той птах, який іншим пернатим292] Кігтями, хижий, грозить, споконвіку був пір'ям покритий?293] Мужем він був! І—така вже постійність душі — вирізнявся294] Звагою з—поміж усіх, поривавсь до насильства, до зброї.295] Дедаліоном він називавсь. Був один у нас батько —296] Той, Що приводить Зорю, покидаючи небо останнім.297] Мир над усе я любив. Тільки й думи було тоді в мене,298] Що про подружжя та мир. Зате в війнах — брат милувався:299] Скільки вождів покоряв наполегливо, скільки народів!300] Нині ж у Тісбі виловлює він голубів заповзято.301] Мав прехорошу дочку, що Хіоною звалась; до неї,302] Щойно сім років подвоїла, йшли женихи чередою.303] Феб і народжений Майєю разом якось повертались:304] Перший — із сонячних Дельф, із вершини Кілленської — другий.305] І, лиш уздріли її водночас,— водночас покохали.306] Феб сподівання свої на любов одкладає до ночі;307] Той і не думав баритися: жезлом, що сон навіває,308] Легко торкнувсь її уст, і вона, покорившись тій силі,309] Богу вві сні віддалась. Уже зорі розсипала в небі310] Ніч — і натішився й Феб, годувальниці вигляд прийнявши.311] Виповнивсь, час дозрівавши належний, живіт у Хіони,312] Й парость безсмертного роду богів — крилоногий Автолік,313] Бог хитромудрий родивсь, до зухвальства всілякого здатний.314] Гідний наслідувач батька свого, без зусиль особливих [195]315] З білого — чорне він міг, а з чорного—біле зробити.316] Фебів же син, Філаммон,— бо ж вона близнюків народила,—317] Славився співом дзвінким і майстерністю гри на кіфарі.318] Що їй за користь, однак, що двійнят повила, полюбившись319] Двом несмертельним богам, що свій рід од могутнього батька320] Й діда ясного веде?.. Багатьом тільки шкодила слава,321] Не прислужилась і їй. Почала зневажати Діану:322] Я красивіша, мовляв. А на те, спалахнувши, богиня:323] «Що ж, як не вродою,— каже,— то, може, прославлюсь ділами!»324] Й тут же, тугу тятиву відтягнувши, тростину пускає325] З лука — й Хіоні язик прошиває стріла по заслузі.326] Змовкнув язик; не могли вже прорватись ні голос, ні слово.327] З кров ю й життя, поки скрикнути хоче, її залишило.328] Я, підхопивши її, похололу вже, батьківським болем329] Теж, нещасливий, пройнявсь і старався розрадити брата.330] Брат же мій слухав мене, як молитву керманича — скелі:331] Все побивався над тілом дочки. А на вогнище клали,—332] Сам він раз по раз чотири рази прямо в полум'я хиже333] Кидавсь — чотири рази зупиняли присутні безумця.334] Врешті він бігти пустився. Так бик під укусами шершня,335] Чуючи в шиї пекуче жало, шаленіючи з болю,336] Рине наосліп. І видно було, що не може людина337] Бігти так швидко; здалося — не ноги вже в нього, а крила.338] Вже від усіх віддалився і, гнаний жадобою смерті,339] Вибіг аж ген на вершину Парнасу, але змилосердивсь340] Феб: коли Дедаліон із високої кинувся скелі,341] В птаха його обернув — і на крилах повис він у леті.342] Дзьоб гачкуватий і кігті такі ж йому дав, і завзятість343] Давню зберіг, і, хоч меншим зробив,— неабияку силу.344] Нині — він яструб, ворожий усім; на пернатих чигає,345] Хижий. Страждаючи сам, він примушує інших страждати».346] Щойно про чудо таке оповів Світоносця нащадок —347] Про перевтілення брата свого — ледь живий прибігає348] Той, хто за містом із стадом лишився,— фокеєць Онетор.349] «Ой, не з добром, не з добром поспішив я до тебе, Пелею»,—350] Мовив пастух і затнувсь. «Говори,— той велить,— не приховуй,351] Що б там не трапилось». Од несподіванки зблід і Трахінець.352] Вісник почав: «Підігнав я до звивистого побережжя353] Спраглих корів. До найвищої смуги підбилося сонце:354] Скільки пройшло, стільки й перед собою ще бачило шляху.355] Там—то частина корів, на пісок золотавий прилігши,356] Моря широку далінь, наче поле без меж, озирала.357] Деякі з них то сюди, то туди неквапливо бродили.358] Інші — пливли вже, з води виставляючи шию високу.359] Є коло берега храм, не золочений, не мармуровий:360] Стовбури — замість колон, верховіття густі — замість крівлі.361] Тінявим гаєм зате й предковічними соснами славний. [196]362] Там нереїд і Нерея шанують; про це розповів нам363] На побережжі моряк, що розвішував сіті рибальські.364] Є ще там неподалік верболозом поросле болото,365] Де, в улоговинку з моря набігши, застоялась хвиля.366] Тріском і шумом жахливим сусідні місця сколихнувши,367] Звір величезний — ощирений вовк, баговинням облиплий,368] Вийшов; на пащі, подібній до блискавки,— піна кривава;369] Пойняті хижим вогнем, багряніючи, зблискують очі.370] Видно, так само й од голоду він скаженіє та люті,371] Більше від люті, однак. Бо корів не для того шматує,372] Щоб ненажерне нутро заспокоїти,— лиш без розбору373] Череду валить усю, роздираючи всіх без розбору.374] Деякі вже й з—поміж нас, що взялися тварин рятувати,375] Від смертоносного зуба загинули. Вже червониться376] Берег, і хвиля, й болото, наповнене ревом худоби.377] Кожна хвилина, проте, дорога. Хіба можна вагатись?378] Поки не все ще пропало для нас, об'єднаймось, і зброю,379] Зброю хай кожен бере, щоб ударити разом на звіра!»380] Мовив пастух, та Пелей незворушно сприйняв це нещастя:381] Злочин йому пригадавсь. «Це в пошану загиблому Фоку,—382] Думка майнула,— нещастя таке мені шле Нереїда».383] Владар етейський тим часом велить, щоб мужі брали зброю —384] Ратища довгі й списи. З ними й сам був готовий на звіра385] Вийти, але на той галас дружина його, Алкіона,386] Ще й не уклавши волосся як слід, вибігає з домівки *387] І, через натовп до мужа прорвавшись, у нього на шиї388] Висне, словами й слізьми його молить, щоб слав допомогу,389] Сам щоб, одначе, не йшов, два життя в одному врятувавши.390] їй син Еака: «Цей страх, що про любляче серце так гарно391] Свідчить, дружино, відкинь! Я давно вже пізнав твою щирість!392] Не до вподоби й мені на те чудисько йти небувале,393] Краще морське божество вшанувать!» Там є вежа висока —394] Світлом жаданим своїм вона втомлені судна вітає.395] Лиш піднялися туди —й, озирнувшись, аж охнули з горя:396] Вилягла вся череда. Хижака там, нищителя, бачать:397] Паща потворна — в крові, закривавлена й шерсть його довга.398] Руки благально тоді до відкритого моря простягши,399] Просить Пелей, щоб забула свій гнів лазурова Псамата400] Й на допомогу прийшла. Не схилилась до слів Еакіда401] Німфа морська. Клопотатись за мужа Фетіда взялася —402] Й ласки її домоглась. Але ^вір, хоч йому й повеліли403] Шал вгамувати, впиравсь і солодкою кров ю впивався,404] Поки, повислий на шиї телиці, що кров ю спливала,405] Мармуром раптом не став; окрім барви, нічим не змінилось406] Тіло його: тільки білою барвою вказує камінь,407] Що перед нами — не вовк, що його вже не треба лякатись.408] Доля, однак, не дала поселитись вигнанцю Пелею [197]409] В тому краю. До магнетів дійшов подорожній, і тільки410] Там гемонієць Акаст від убивства очистив мандрівця.411] Втім, затривожений долею брата свого й нещодавнім412] Чудом — появою вовка жахного, Кеїк, щоб дізнатись,413] Що провіщатиме бог — одинокий порадник людині,—414] В Кларос, до Феба, наміривсь іти, бо до храмів дельфійських415] Доступ Форбант—лиходій перетяв із загоном флегійців.416] Та перед тим він тобі, найвірніша з дружин, Алкіоно,417] Виклав свій намір. її ж до самих кісток на ту звістку418] Холод пройняв крижаний. До самшиту зробилось подібне419] Зблідле обличчя, і сльози рясні покотились по ньому.420] Тричі вуста розмикала, й слізьми захлиналася тричі.421] Все ж, виливаючи з серця жалі, переривані хлипом,—422] «Чим провинилась я,— мовила,— перед тобою, мій любий,423] Що покидаєш мене? То таке піклування про мене?424] Вже можеш бути спокійний тепер, Алкіону лишивши?425] Вже тебе в світ потягло? Вже, відсутня, тобі я миліша?426] По суходолу принаймні мандруй, щоб тужити й боятись427] Не довелось водночас, щоби смуток мій був без тривоги.428] Море лякає мене, темних вод його образ печальний.429] Край побережжя якось на прогнилі дошки набрела я,430] Часто читала ймена моряків на гробницях порожніх.431] Тож не подумай, бува, що безпеку тобі запевняє432] Те, що твій тесть — Гіппотад, хоч у темні печери він може433] Буйні вітри заганять і приборкати води бурливі.434] Хай тільки волю їм дасть, і вони запанують над морем,—435] їх не вгамує ніщо: беззахисні тоді перед ними436] Всі суходоли й моря. Навіть хмари турбують у небі,437] Й, люто зіткнувшись чолом, багрянисті викрешують іскри.438] Добре їх знала я (знала ж таки: ще маленькою в батька439] Бачила їх), тому ще раз кажу: не жартуй собі з ними!440] А як ніякі благання не схилять тебе, дорогий мій441] Мужу, якщо ти вже твердо поклав за пророцтвом податись,—442] Мусиш узяти й мене! Будем разом верстати дороги.443] Буду хоч бачить, на що ми йдемо. Перетерпимо разом444] Труднощі всі. Попливем і по морю широкому разом!»445] Так побивалась Еола дочка. Перейнявсь її болем446] Зоряний муж якусь мить, бо й самого смутила розлука.447] Все ж не відмовився морем плисти, й Алкіони з собою448] Взяти ніяк не погоджувавсь у небезпечну дорогу.449] Як тільки міг, так її заспокоював, та надаремно:450] Переконати ніяк не зумів. А щоб менше тужила,451] Врешті, пртішив ще так,— і цим таки вмовив дружину:452] «Всяка затримка — шкідлива для нас; я тобі присягаюсь453] Вогнищем дому свого, що вернусь — якщо доля дозволить —454] Ще перед тим, поки місяць уповні появиться вдруге».455] Мовивши це й на повернення в неї надію вселивши, [198]456] Тут же на воду спустити велить корабель свій сосновий,457] І спорядити його, й завантажити всім необхідним.458] Вгледіла той корабель — і слізьми залилась Алкіона:459] Страшно їй стало, немовби в ту мить зазирнула в майбутнє.460] Мужа в обійми взяла й, невимовну тамуючи тугу,461] Мовила тихо: «Прощай»,— і відразу поникла, зімліла.462] Та веслярі, хоч Кеїк завагавсь, в два ряди посідавши,463] Весла до дужих грудей раз по раз притягують, мірно464] Хвилю морську ними тнуть. Алкіона, прийшовши до тями,465] Очі звела й на кормі корабельній уздріла крізь сльози466] Мужа свого: він стояв і прощально махав їй рукою.467] Тут же й вона помахала йому. А коли щораз далі468] Берег почав одступать, коли й постать уже розпливалась,469] За кораблем, поки можна було, вона стежила пильно,470] Скоро ж і він, оддалившись, розтанув: потому з вітрила,471] Що лопотіло на щоглі найвищій, не зводила зору.472] Зникло й воно. Подалась тоді в спальню порожню й на ложе473] Впала пригнічена. Спальня ж і ложе нагнали ще більше474] Смутку та сліз: кожна річ мов кричала, кого тут немає.475] З гавані вийшли вони. Вітерець колихнув уже снасті.476] Веслами вже не гребе мореплавець — до сонця їх сушить.477] Рею до щогли прикріплює високо; верхнє вітрило478] Так розставляє, щоб міг його подув наповнити свіжий.479] Вже з половину дороги, напевно, при мірному вітрі480] Проборознило судно. Навсібіч простелялося море481] Без берегів, коли раптом під ніч забіліла гриваста ,482] Хвиля й потужніший вітер почав несподівано дути.483] «Реї високі мерщій опустіть! — у тривозі керманич484] Крикнув щосили.— Вітрила до щогл попідв'язуйте швидше!»485] Так повелів, але пізно було: перешкодила буря.486] Сам своїх слів не почув серед клекоту й реву страшного.487] Та мореплавці й без того спішать: хто — витягти весла,488] Хто — укріпити боки корабля, хто — зібрати вітрила.489] Хвилю вичерпує цей, доливаючи море до моря,490] Той за похилену щоглу схопивсь. Поки так метушаться,491] Сила негоди росте. Звідусіль налітаючи, зводять492] Герці шалені вітри, аж до дна заколочують море.493] Навіть керманич тремтить; признається, що й сам вже не знає,494] Як запобігти біді, за що взятись, чого—уникати.495] Втім, од такої біди не врятує й найкраще мистецтво.496] Все переплуталось — крики мужів і снастей завивання.497] Хвиля загрожує натиском хвиль, блискавицями — небо.498] Дибиться й гребні валів аж до неба, здається, здіймає499] Море, шмагаючи пінними сплесками хмари набіглі.500] То, золотавий пісок вигрібаючи з дна, воно злотом501] Блисне й собі, то зчорніє нараз, наче хвиля стігійська,502] То якусь мить, опадаючи, стане мереживом білим. [199]503] Так і трахінське судно ні на мить супокою не знає:504] То, мов злетівши на шпиль щонайвищий гірської вершини,505] Бачить низини довкіл, Ахеронт озирає глибинний,506] То, коли вмить зісковзне у безодню,— з—між хвиль крутобоких,507] Наче з ущелин аїдових дивиться в зоряне небо.508] Бік дощаний корабля аж гуде під ударами хвилі,—509] Так б'є по ньому, як пущені пращею ядра залізні —510] По оборонній стіні, як таран по них гупає часом.511] Як ото леви не раз, набираючи сил у розгоні,512] Ринуть на ратища довгі грудьми, на загострену зброю,513] Так під напором нестямних вітрів на судно набігала514] Хвиля, знімаючись високо понад усі його щогли.515] Вже розхитались клини; вже нема покриття воскового —516] Згубна вода потекла в корабель крізь широкі щілини.517] Мить — і потоками дощ із навислої хмари пролився.518] То наче весь дощовий небосхил опустився на море,519] То наче море набрякле знялось до похмурого неба.520] Вимокли всі паруси. В круговерті шаленій змішались521] Води небесні й морські. Не мигне жодна зірка в ефірі —522] Буря і ніч водночас навалились на все чорнотою.523] Пітьму подекуди рве, проливаючи світло разюче.524] Блискавка. Блиском її миготять розкуйовджені хвилі.525] Через опуклі боки корабля у нутро його рине526] Струмінь потужний. Як воїн, бува, з багатьох наймужніший,527] Хоч і не раз підбігав до стіни оборонної міста,528] Врешті, на щастя своє уповаючи, спрагнений слави,529] З тисячі тільки один цю фортецю таки здобуває,—530] Так, хоча дев'ять валів на високе судно налітало,531] Розмахом ширший од них був десятий вал, найгрізніший!532] Той не одхлинув назад, не послабив страшного напору,533] Поки в судно не ввірвався, як воїн — в захоплене місто.534] Вслід йому й інші вали: ці й собі на судно напирають,535] Ті—вже його залили. Мореплавці тремтіли, неначе536] Жителі міста, коли, розділившись, одним із загонів537] Ворог руйнує стіну, а всередину — кидає інший.538] Що тут уміння? Зневірились всі. Скільки хвиль напливає,539] Стільки, здається, смертей до нещасних із темряви рветься.540] Цей вже розплакався, той остовпів, а інший хтось заздрить541] Тим, кого похорон жде. Простягаючи руки до неба,542] Хоч і не бачить його, хоче дехто богів ублагати,543] Щоб помогли. Цей братів пригадав собі раптом і батька;544] Той — своїх діток, і дім, і все, що зосталось у ньому.545] Перед Кеїком, однак, постає лиш сама Алкіона,546] Кличе він тільки її. І, хоч думкою лине до неї,—547] Рад, що відсутня вона. На віддалений батьківський берег548] Кинути б оком хотів, на домівку востаннє зирнути.549] Де він і що з ним, не знає, проте: крутежем велетенським [200]550] Море кипить, і смолистими хмарами щільно вповився551] Весь небосхил. Навкруги — тільки образ подвійної ночі.552] Зламано щоглу стрімку в дощовому завихренні хмари,553] Зламано навіть кермо. Над уламками, здобиччю горда,554] Хвиля звитяжно стає, озираючи води горбасті.555] Потім, немовби хто з Піндом Афон із постійного місця556] Зрушивши, вниз їх пожбурив, на саму середину моря,—557] Стрімголов так опадає й вона, захопивши з собою558] В темну безодню й судно. Приголомшена, з ним поринає559] Більшість людей; на поверхню не випливши, десь у глибинах560] Моря знайшли свою смерть. За дошки, за потрощені снасті561] Інші схопились. Кеїк же в правиці, що берло тримала,562] Стискує куций уламок весла. Захлинаючись, кличе563] Батька і тестя — дарма! Найчастіше таки Алкіони564] Ймення в плавця на устах. Щось їй мовить, милується нею.565] Щоб його тіло прибилося з хвилею їй перед очі,566] Молить богів, щоб його вшанували могилою друзі.567] Випірне з хвилі на мить — і повторює, наче молитву,568] Ймення дружини; прошепче його, й коли хвиля накриє.569] Та несподівано, схожий на мур, затемнів серед моря570] Вал; це громадище, гримнувши, вкрило плавця з головою.571] Був тоді й Люціфер темний, як ніч; його й на світанку572] Годі було розпізнать: він не міг опуститись з Олімпу,573] Тож ясносяйне чоло непроглядними хмарами вкутав.574] Донька Еола в той час, про ті лиха не маючи гадки,575] Дні відраховує й ночі; вже й одяг йому підбирає, ,576] Вже розмірковує, як то й самій, щоб зустрінути мужа,577] Краще вдягтись: на повернення має надію, сердешна!578] Всім небожителям ладан коштовний тим часом палила,579] Та найчастіше приходила в храм до богині Юнони —580] Клала дари на вівтар, щоб її чоловік — потопельник! —581] Горя в дорозі не знав, щоб додому щасливо вернувся,582] Палко благала, щоб іншій, бува, не віддав переваги,—583] З тих багатьох лиш в останньому їй пощастило благанні.584] Більш не могла вже богиня терпіть, що за мертву людину585] Просять її. Щоб звільнити вівтар свій од рук удовиці,—586] «Віснице слова мого найвірніша, Ірідо,— сказала,—587] Злинь якнайшвидше до Сну, що в печері живе дрімотливій,588] І повели, щоб Кеїкову тінь він послав Алкіоні,589] Щойно засне вона, хай їй у снах усю правду розкриє».590] Мовила. Вісниця тут же вдягається в тисячобарвні591] Шати й, широкого неба намет позначивши дугою,592] Миттю помчала до Сну, в оповиту імлою обитель.593] Неподалік од землі Кіммерійської, ген на відлюдді,594] В скелі заглибина є, де покоїться Сон бездіяльний.595] Феб ні ранковим туди, ні південним, ані призахідним596] Променем не зазирне: перемішані хмари з імлою [201]597] Там видихає земля; ні то ніч, ні то присмерк панує;598] Горда дзвінким своїм співом і гребенем, птиця бадьора599] Там не пробудить Зорі. Не порушать німотної тиші600] Ні заповзятливі пси, ані гуси, від них ще пильніші.601] Там не озветься ні звір, ані птах; потривожена вітка602] Не шелесне, перемовок людських там ніколи не чути.603] Спокій німий доокіл. І лише, десь у самих глибинах,604] Тихо дзюркоче летейський струмок; шарудить камінцями,605] Владно схиляє до сну шелестлива, м'яка його хвиля.606] Маки розлого цвітуть, заступаючи вхід у печеру;607] Безліч усякого зілля буяє; солодку дрімоту608] Ніч з його соку бере й ним орошує тіняві землі.609] Щоб на завісах не рипнули часом,— у цілому домі610] Жодних немає дверей, та й порогів ніхто не пильнує.611] Серед покою на ніжках ебенових темне високе612] Ложе пухове стоїть, покривалом застелене чорним.613] Там і простягує тіло розморене сну Повелитель.614] А побіч нього довкіл — щохвилини у постатях різних615] Безліч лежить сновидінь; їх не менше, ніж в полі — колосся,616] В лісі — листків, а піску — на широкому березі моря.617] Тільки—но діва ввійшла й відмахнулась од снів безтілесних,618] Що не давали пройти,— її одяг, сяйнувши барвисто,619] Світлом заповнив покої святі. Повелитель насилу620] Заспаним оком повів і повіками сонно закліпав,621] Декілька раз підборіддям, куняючи, вдарив у груди —622] Поки очуняв. Опершись на лікоть, питає богиню —623] Зразу ж пізнав її — з чим завітала. У відповідь чує:624] «Снів Повелителю, наймиротворніший серед безсмертних,625] Душ неспокійних цілителю, ти, що робочому люду626] Силу до праці нової даєш, покріпляючи тіло! —627] Хай сновидіння твої, що наслідуєш ними правдиве,628] В місто Геракла негайно летять, у Трахіни й, прийнявши629] Образ Кеїка, про лихо нехай сповістять Алкіону.630] Так повеліла Юнона сама». Закінчивши, Іріда631] Вийти спішить: бо не може й вона опиратись потузі632] Темного сну; поки повністю ще не розслабилось тіло,633] Високо в небо по тій же дузі різнобарвній майнула.634] Сон же з юрби незчисленних синів своїх кличе Морфея,—635] Він—бо міг будь—яку постать майстерно вві сні зобразити;636] Краще від нього ніхто б не зумів передати так тонко637] Вигляд — обличчя, ходу, навіть голос; в такій же одежі638] Він появлявсь уві сні, та ще й слів добирав таких самих.639] Міг він, однак, лиш людину наслідувать. Другий робився640] Звіром, чи птахом, чи то довжелезною вився змією.641] Ікелом бога цього називають боги несмертельні;642] Люди — Фобетором звуть. Від цих двох відрізняється третій —643] Фантас: той бог залюбки перевтілитись може у землю, [202]644] Воду, поліно чи скелю — у будь—яке тіло бездушне.645] Всі вони звикли царям і вождям серед ночі являти646] Лиця свої. А до простого люду приходили інші.647] їх оминув сивочолий і з—поміж братів лиш Морфея,648] Щоб сповістити йому розпорядження доньки Тавманта,649] Вибрав — і тут же, розморений млостю солодкою, знову650] Голову низько схилив і занурився в ложе високе.651] Ось уже лине Морфей, безшелесно махаючи в пітьмі652] Темним крилом. За деякий час у краю гемонійськім653] Він приземлився. Тут крила відклав і прийняв незабаром654] Образ Кеїка, яким тоді був він,— блідий, синюватий,655] На бездиханного схожий мерця, без одежі на тілі —656] Став перед ложем жони безталанної; мокрою в нього,657] Видно, була борода, та й з волосся ще хвиля струмила.658] Тут він над ложем схиливсь і, слізьми оросивши обличчя,659] Мовив: «Кеїка свого впізнаєш, нещаслива дружино»660] Чи невпізнанним я став після смерті? Приглянься— впізнаєш,661] Та замість мужа свого — тільки тінь перелітну віднайдеш.662] Марно богам ти складала обітниці, люба дружино!663] Я — вже мертвець! Тож усі сподівання твої — надаремні!664] Бурею впав на судно серед моря Егейського буйний665] Австер: побавився ним, та й розбив, ошаліло подувши.666] Поки тебе закликав я раз по раз, мені, Алкіоно,667] Хлюпала хвиля в уста. Не чужий, не стороння людина668] Вістку таку принесли, не блукаючий поголос чуєш,—669] Сам я, зазнавши на морі біди, свою долю звіщаю.670] Встань же, дай волю сльозам, одягнися в жалобу, дружино,671] Щоб неоплаканим я не зійшов у безрадісний Тартар!»672] Ще й таким голосом бог говорив, що від першого слова673] Мужа впізнала свого, та й сльоза по блідому обличчі674] Справді котилася; він же так само й рукою поводив.675] Зойкнула, бідна, вві сні і слізьми залилась. До Кеїка676] Руки простягує, тіла ж нема: обіймає — повітря.677] «Милий, куди ти?—гукнула.— Постій! Почекай на дружину!»678] Й тут, потривожена голосом власним і з'явою мужа,679] Очі розплющила — й миттю туди їх звертає, де щойно680] Бачила мужа. Проте, її голос почувши, до спальні681] Слуги прибігли з вогнем. Не побачивши більше Кеїка,682] Б'є по обличчю себе, розриває на грудях сорочку,683] Зранює груди; не дбаючи, щоб розпустити волосся,—684] Рве його. А годувальниці, що вимагала пояснень,—685] «Вже Алкіони,— каже,— нема, Алкіона пропала686] З мужем своїм водночас. Не шукайте для мене розради!687] В морі Кеїк потонув: його бачила я і впізнала;688] Щоб не відходив, молила його, простягаючи руки,—689] Тінню, одначе, він був. Але це — присягнутися можу —690] Тінь мого мужа була. Та з обличчя, якщо запитаєш, [203]691] Був не таким, як колись, не ясніли усмішкою очі —692] Голий, смертельно блідий, з дотепер іще мокрим волоссям693] Він об явився мені. Навіть місце вкажу вам, де щойно694] Муж мій стояв (і шукала, сердешна, хоч сліду якогось).695] Тут було, тут було те, що душа моя передчувала!696] Чи ж не тебе я благала на милість вітрів не здаватись?697] Чи ж не хотіла, коли ти по смерть свою все—таки рушив,698] Разом з тобою плисти? Набагато було б мені краще699] Вкупі з тобою: тоді б ні на крок, ні на мить я від тебе700] Не відлучилась — однакову смерть прийняли б одночасно.701] Нині я гину сама. Мене хвилі саму нині носять.702] Хоч не на морі я — в морі тону. Я глухіша душею703] Навіть од хижого моря була б, якби жити хотіла704] Далі, скорботі такій намагаючись опір чинити!705] Не опиратимусь, ні! Не покину тебе в твоїм смутку!706] Вслід за тобою піду, й у могилі, якщо вже не урна,707] То поєднає нас напис нагробний. Якщо не лежати708] Поруч нашим кісткам, то хоч наші ймена будуть поруч».709] Ще говорила б, та біль не давав. Не слова, тільки зойки710] Чутно було. Час од часу з грудей проривалися схлипи.711] Ранок настав. Алкіона заплакана, вийшовши з дому,712] Йде побережжям туди, відкіля проводжала Кеїка.713] Губиться в спогадах, поки стоїть: «Одчалював звідси…714] Тут мене ще раз обняв перед тим, як податись у море…715] Поки на місці пригадує все, поки в далеч безкраю716] Дивиться,— десь у морській далині, на воді мерехтливій,717] Бачить, пливе щось, мов тіло якесь. Розпізнати не може,718] Що б то було. Та коли трохи ближче надплинула хвиля,719] Хоч не цілком ще близька,— присягнула б, що то чиєсь тіло.720] Хто це, не знає; та ясно одне: когось море згубило.721] Знак цей стривожив її. Над чужим побиваючись горем,—722] «Жаль мені,— каже,— тебе і дружини, якщо ти жонатий!»723] Тіло вже поряд було. Та чим ближче вона його бачить,724] Тим їй на серці стає неспокійніше.. Ось, колихнувшись,725] Тіло торкнулось піску. Вже його й розпізнати не важко…726] Глянула: це був Кеїк! «Ой лишенько!» — зойкнула й тут же727] Лиця роздряпує, рве на собі і волосся, й одежу.728] Руки назустріч йому простягає: «Так ось, мій любий,729] Так до своєї дружини вертаєшся?» Там хвилеріз був,730] Створений працею рук; із розгону вдарялись об нього731] й падали перші вали, шумували приборкані води.732] Стрибнула щойно туди, й — неймовірно! — нараз полетіла:733] Вже вона не на землі — вже в повітрі легкому ширяє,734] Жалісна птиця, крилом білосніжним черкаючи хвилю.735] Поки летить, час од часу загострений дзьоб розкриває,736] Тишу морську мовби повним жалю прошиваючи зойком.737] Ось до німого вона, до безкровного тіла припала, [204]738] Крилами вже замість рук обняла свого милого шию,739] Вже не вустами — холодним твердим обціловує дзьобом.740] Ласку цю мертвий відчув, чи то вдарив прибій, а здалося,741] Що ворухнулось лице — сумніваються люди; одначе,742] Він таки справді відчув. Змилостились боги: обернули743] їх на птахів. Але навіть тоді залишилася з ними744] Долі покірна любов. І зв'язок, що подружжя єднає,745] Не перервався в птахів: про потомство піклуються спільно.746] Взимку погідних сім днів у гнізді, що гойдається легко747] Прямо таки на воді, Алкіона висиджує яйця.748] Спить тоді хвиля морська: у ту пору вітрів із печери749] Не випускає Е,ол, полишаючи море внучатам.750] Старець один запримітив якось, як вони понад морем751] Линули в парі, й хвалив їх любов, що межі їй немає.752] Хтось із присутніх, а може, й той сам,— «Але й цей,— зауважив,—753] Птах, що ось, бачиш, над морем летить, підібгавши під себе754] Ніжки,— і пальцем вказав на нирця, довгошийого птаха,—755] З царського роду пішов. А коли б ти хотів по порядку756] Ген аж до самих початків дійти, то такі в нього предки:757] Іл, Ассарак, Гані мед, кого викрав Юпітер на небо,758] Лаомедонт—володар і Пріам, кому доля судила759] Бачити Трої загин. Тож для Гектора птах той був братом.760] Він, якби ще в молодечі роки не зазнав переміни,761] Слави не меншої, певно б, зажив, ніж осяйливий Гектор.762] Хоч і було те хлоп'я Дімантіди нащадком, одначе,763] Кажуть, що Алексіроя, Грані ка дворогого донька,764] Нишком на світ привела його в заростях вогкої Іди.765] Міст гомінких він цурався. Не в світлих палатах, а в горах,766] Серед відлюддя бував, полюбляв заглядати у скромні767] Села — на збори мужів іліонських не часто з являвся.768] Та грубіяном не був і не з тих, що глухі до любові.769] Часто ловив у лісах він Гесперію — німфу прекрасну.770] От її вгледів якось: розпустивши по плечах волосся,771] Грілась на сонці вона побіч хвиль свого батька — Кебрена.772] Німфа сполошена кинулась геть. Так од сірого вовка —773] Лань; так од яструба качка летить, задалеко відбившись774] Від озерця. Та троянський герой переслідує німфу:775] Ту, що від страху швидка, здоганяє швидкий від любові.776] Раптом, майнувши в траві, зеленава змія утікачці777] Зубом кривим уразила п яту, затруївши їй тіло.778] Разом з життям обірвалася й втеча. Обнявши бездушну,779] Скрикнув нестямно Есак: «О, навіщо тебе доганяв я!780] Втім, хіба ждав я біди? Чи такої, як ця, перемоги?781] Вдвох ми тебе, нещасливу згубили: змія — своїм зубом,782] Нетерпеливістю — я! Од змії, проте, більше злочинний783] Буду, якщо твою смерть не спокутую смертю своєю!» [205]784] Мовив — і з скелі, яку під'їдали вали рокітливі,785] Кинувсь у море. Та, поки летів, змилостивилась Тетіс:786] Пір'ям його зодягла, й по воді, опустившись легенько,787] Вже він поплив — не зумів осягнути жаданої смерті.788] От і гнівиться: не хоче, закоханий, жити насильно —789] Проти душі постає. Із житла нещасливого прагне790] Вирватись. Ось уже й крила пружні за плечима він чує.791] Вже понад водами звився, вже падає знов, але пір'я792] Робить падіння м'яким — і шаліє Есак, і під воду793] йде стрімголов, без кінця випробовує смерті дорогу.794] Він ізмарнів од любовної туги: потоншали ноги,795] Шия тонка протяглась, голова — віддалилась од тіла.796] Любить моря і зоветься «нирець», бо пірнає у море».
