— Дозвольте мені, дорога міс Клак, навести вам для порівняння приклад з дитиною, — продовжував він. — Дитина завжди цілком щиро обирає якусь лінію в своїй поведінці. Ви дуже здивовані цим і хочете дізнатись про причину. Маля нездатне пояснити вам причину. Ви можете так само запитати траву, чому вона росте, і птахів, чому вони співають. І ось, у даному випадку, я схожий на малу дитину, на траву, на птахів. Я не знаю, чому я освідчився міс Речел. Не знаю, чому ганебно знехтував моїх милих дам. Не знаю, як міг зректися «Материнського опікунського комітету». Ви питаєте дитину чого ти капризуєш? А це маленьке янголятко засуне пальчик у рот і само не знає. Точнісінько так і зі мною, міс Клак! Я не можу признатись про це нікому іншому. Я відчуваю себе зобов'язаним признатись про це тільки вам.
Я почала мислити спокійніше. Мені потрібно було розібратися в психологічній проблемі. Я глибоко цікавлюсь психологічними проблемами і, думаю, майстерно вирішую їх.
— Найкраща подруго, напружте ваш розум і допоможіть мені, — вів далі Годфрі. — Скажіть, чому настав час, коли мої плани одруження здаються мені чимось подібним до сну? Чому раптом мені спало на думку, що моє справжнє щастя в тому, щоб допомагати моїм милим дамам у виконанні скромних, корисних справ і щоб проголошувати короткі переконливі промови, коли мене викликає голова зборів? Навіщо мені громадське становище? Я його і так маю. Навіщо мені прибутки? Я і так можу заплатити за свій хліб насущний, за мою славну маленьку квартиру і за мої два фраки на рік. Чого я хотів би від міс Веріндер? Вона призналась мені власними вустами (це, моя дорога, між нами), що любить іншу людину й виходить за мене заміж тільки для того, щоб викинути цю людину з голови. Який жахливий союз! О моя дорога, який жахливий союз! Ось про що я думав, міс Клак, по дорозі в Брайтон. Я наближався до Речел з почуттям злочинця, який збирався почути свій вирок. Коли дізнався, що вона також змінила свою думку, коли почув її пропозицію відректись від заручин, я відчув (у цьому не може бути ні найменшого сумніву) надзвичайне полегшення. Місяць тому я в екстазі притискав її до грудей. А годину тому, коли дізнався, що ніколи більше не притисну її до грудей, мене сп'янила радість, як міцний напій. Це здається неймовірним, цього, здається, не може бути. А втім, це — факти, як я мав честь повідомити вас, коли ми з вами сіли у ці два крісла. Я втратив прекрасну дівчину блискуче громадське становище і багаті прибутки й скорився без боротьби. Як ви можете це пояснити, мила подруго? Я цього зробити не спроможний.
Його чудова голова опустилась на груди, і він у відчаї відмовився вирішувати психологічну проблему.
Я була глибоко зворушена. Хвороба (якщо я можу говорити як духовний лікар) була для мене цілком ясна. З власного досвіду всі ми знаємо таке звичайне явище, коли люди з високими здібностями часто опускаються до рівня найбільш обмежених людей, котрі їх оточують. Мета мудрого провидіння, без сумніву, полягає в тому, щоб нагадати великим світу цього, що й вони смертні, і що та сила, яка дала їм велич, може також і відняти її. Тепер, на мою думку, в сумних учинках милого містера Годфрі, невидимим свідком яких я була, легко було побачити одне з таких корисних принижень. Легко було встановити приємне перетворення його прекрасного характеру, коли він з огидою відсахнувся від ідеї одруження з Речел і коли в чарівному пориві виявив бажання повернутись до своїх дам і бідняків.
У кількох простих сестринських словах я виклала йому свої погляди. Приємно було дивитись на його радість. Поки я продовжувала, він порівнював себе з рештою людей, які виходили з темряви на світло. Коли ж я сказала про щире повернення його в «Материнський опікунський комітет», серце нашого християнського героя ущерть переповнилося радістю. Він притискував до губів то одну, то другу мою руку. Схвильована винятковим торжеством його повернення до нас, я дозволила йому робити, що він хоче, з моїми руками. Я заплющила очі. В екстазі духовного самозабуття я опустила голову на його плече. Через хвилину я, звичайно, зомліла б на його руках, коли б не шум зовнішнього світу, який примусив мене опам'ятатись. За дверима почулось осоружне брязкання ножів і виделок, і лакей прийшов накривати стіл для сніданку.
Містер Годфрі миттю підвівся й глянув на годинник, що стояв на каміні.
— Як швидко летить час, коли я з
Я насмілилась запитати його, чому він так поспішає повернутися в Лондон. Його відповідь нагадала мені про сімейні ускладнення, які ще настануть, і про сімейні труднощі, які треба буде владнувати.
