Про наступний день я можу тільки сказати, що він був найдовшим у моєму житті. Хоч я знав про свою невинність, хоч я й був упевнений, що рано чи пізно огидне звинувачення, яке лежало на мені, повинно бути спростоване, — все ж у душі моїй було почуття самоприниження, що якось інстинктивно тримало мене на відстані від моїх друзів. Ми часто чуємо (найчастіше, однак, від неглибоких спостерігачів), що злочин може мати вигляд невинності. Мені здається, що скоріше невинність може бути схожа на злочин. Я наказав нікого не приймати протягом усього дня і наважився вийти лише під покровом нічної темряви.
На другий ранок, коли я ще снідав, несподівано з'явився містер Брефф. Він вручив мені невеликий ключ і сказав, що вперше в його житті йому сором за себе.
— Вона прийде?
— Прийде сьогодні поснідати з нами і проведе цілий день з моєю дружиною й дівчатами.
— Місіс Брефф і ваші дочки знають про ваш намір?
— Інакше не може бути. Але жінки, як ви вже встигли помітити, не дуже дотримуються принципів. Моя сім'я в даному разі не відчуває мук сумління. Річ у тім, аби звести вас із Речел, і моя дружина й дочки дивляться на засоби для досягнення мети із спокійною совістю, подібно до єзуїтів.
— Я безмежно вдячний їм. А що це за ключ?
— Ключ від хвіртки в задній стіні мого саду. Приходьте туди о третій годині. Зайдіть у сад і звідти через оранжерею — в будинок. Пройдіть маленьку вітальню й відчиніть двері, які ведуть у музичну кімнату. Там ви зустрінете Речел і побачите її одну.
— Як тільки я можу віддячити вам?
— А я вам скажу як. Не ганьте мене за те, що станеться потім.
Сказавши це, він пішов від мене.
Чекати треба було ще довго. Щоб якось провести час, я почав переглядати листи. Серед них був лист від Беттереджа. Я негайно розпечатав його. На моє здивування і розчарування, він починався з пробачень за те, що там не було якихось особливих новин. У дальшому реченні знову з'явився неминучий Езра Дженнінгс! Він зупинив Беттереджа, коли той повертався із станції, і запитав його, хто я такий. Довідавшись, як мене звати, він повідомив свого патрона містера Кенді, що бачив мене. Почувши це, містер Кенді сам приїхав до Беттереджа висловити свій жаль з приводу того, що ми не зустрілись. Він мав особливу причину бажати нашої зустрічі і просив, щоб йому дали знати, як тільки я знову буду в околицях Фрізінголла. Крім кількох фраз, характерних для філософії Беттереджа, оце і все, що було в листі мого кореспондента. Добрий, вірний старик признався, що написав його «скоріше із приємності писати мені».
Я всунув лист до кишені й через хвилину забув про нього, захоплений думками про свою недалеку зустріч із Речел.
Коли на годиннику гемпстедської церкви пробило третю годину, я всунув ключ містера Бреффа в замок дверей, зроблених у стіні саду. Вступивши в сад і замикаючи хвіртку із внутрішнього боку, признаюсь, я відчував деякий страх за те, що може статися. Крадькома озирнувся, боячись якого-небудь несподіваного свідка в одному з кутків саду. Але ніщо не підтвердило моїх підозрінь. Алеї саду були всі, як одна, пусті, і єдиними моїми свідками були пташки і бджоли.
Я пройшов через сад, вступив до оранжереї і пройшов маленьку вітальню. Поклавши руку на ручку протилежних дверей, я почув кілька жалібних акордів на фортепіано в сусідній кімнаті. Речел, бувало, так само безсистемно перебирала клавіші, коли я гостював у домі її матері. Я мусив зупинитись на якусь мить, аби зібратися з духом. Цієї хвилини моє минуле і сьогодення випливли переді мною, і контраст між ними вразив мене.
Ще мить, і я насмілився відчинити двері.
В ту хвилину, коли я з'явився у дверях, Речел встала з-за фортепіано.
Я зачинив за собою двері. Ми мовчки дивились одне на одного: нас розділяла вся довжина кімнати. Рух, який зробила Речел, вставши з місця, був, либонь, єдиним рухом, на який вона була здатна. Здавалося, що всі її душевні сили зосередилися в погляді на мене.
У моїй голові промайнула тривожна думка, чи не дуже раптово я з'явився? Я зробив кілька кроків до неї і промовив лагідно:
— Речел!
Звук голосу мого повернув її до пам'яті, і її щоки порожевіли. Вона мовчки пішла мені назустріч. Повільно, ніби діючи під впливом сили, яка не залежала від її волі, вона підходила до мене все ближче й ближче; тепла густа барва залила її щоки, жваві вогники засвітились у неї в очах. Я забув про мету, з якою прийшов до неї; забув про ганебну підозру, що лежала на моєму доброму імені; забув ті думки, те минуле, сучасне і майбутнє, чого я не мав права забувати. Я не бачив нічого, крім жінки, яку любив і яка все ближче підходила до мене. Вона тремтіла, вона стояла в нерішучості. Далі я вже не міг стримати себе — я обійняв її і вкрив обличчя поцілунками.
