Я мав необережність (потребуючи, як звичайно, в той час грошей) позичити певну суму у власника невеликого ресторану в Парижі, якому я був добре відомий як постійний відвідувач. Було призначено строк виплати позики, а коли час настав, я не зміг виконати умови, як це часто буває з тисячами інших чесних людей. Я послав цій людині вексель. Мій підпис, на моє нещастя, був надто добре відомий на подібних документах: йому не вдалось реалізувати його. Справи його підупали після того, як я позичив у нього гроші, він опинився перед можливим банкрутством, і його родич, французький юрист, приїхав до мене в Англію і почав вимагати, щоб я заплатив йому свій борг.
Це був чоловік запальної вдачі, і він обрав не той тон у розмові зі мною. З обох сторін було сказано багато гострих слів; а моя тітка і Речел, на нещастя, були в сусідній кімнаті і все чули. Леді Веріндер увійшла до нас і захотіла неодмінно дізнатися, що сталося. Француз показав дане йому доручення і заявив, що я винен у банкрутстві бідної людини, котра довірилась моїй честі. Моя тітка негайно виплатила йому гроші і випровадила його. Вона, безперечно, значно краще знала мене і не поділяла думки француза про мене. Але була вражена моєю безтурботністю і справедливо розгнівалась на мене за те, що я поставив себе в таке становище, яке без її втручання могло б бути дуже неприємним. Чи мати розповіла про все, чи Речел чула це з сусіднього покою, я не можу сказати, але вона по-своєму, романтично і звисока розглядала цей випадок. Я був «бездушним», я був «неблагородним», у мене «не було принципів», невідомо, «що я міг би зробити потім», — одне слово, наговорила мені таких жорстоких слів, яких я ще ніколи не чув від жодної молодої дівчини.
Розрив між нами тривав увесь наступний день. На третій день мені вдалось помиритися з нею, і я перестав думати про це. Можливо, Речел пригадала цей нещасний випадок у ту критичну хвилину, коли моє право на її повагу знову і значно сильніше було поставлене під сумнів? Містер Брефф, коли я розповів йому про все, відразу ж ствердно відповів на це запитання.
— Він повинен був вплинути на неї, — відповів він цілком серйозно. — І я, заради вас самого, бажав би, щоб цього не сталось. Однак ми з вами відкрили, що ця обставина нашкодила вам, і, в усякому разі, нам хоч одне стало ясно. Не бачу, за що ми можемо тепер узятись. Наш дальший крок у цьому слідстві повинен привести нас до Речел.
Він встав і в задумі почав ходити по кімнаті туди й назад. Двічі я наважувався сказати йому, що саме вирішив побачитися з Речел, і двічі, беручи до уваги його роки і вдачу, утримався від того, аби зненацька не вразити його в таку несприятливу хвилину.
— Найбільша трудність полягає в тому, — вів далі він, — як примусити її сказати все, що їй відомо в цій справі. Що можете ви запропонувати?
— Я вирішив, містере Брефф, сам поговорити з Речел.
— Ви?! — Він раптом зупинився і подивився на мене так, ніби я втратив розум. — Ви? Це ніяк неможливо для вас!
Він раптом замовк і знову пройшовся по кімнаті.
— Хвилиночку, — сказав. — У таких незвичайних випадках необачність може іноді бути найкращим шляхом.
Він обдумував ситуацію в новому світлі ще хвилину чи дві і раптом сміливо розв'язав питання на мою користь.
— Вовка боятися — в ліс не йти, — зробив висновок старий джентльмен. — Ви маєте шанси, яких нема у мене, отже, ви перший і спробуєте ризикнути.
— Маю шанси? — повторив я з великим здивуванням.
Обличчя містера Бреффа вперше розпливлось у посмішці.
— Ось у чім річ, — сказав він. — Чесно кажучи, я не можу надіятись ні на вашу обачність, ні на ваш характер. Але я сподіваюсь, що десь у самому куточку серця Речел ще зберегла до вас деяку слабкість. Торкніться злегка цієї слабкості, і, повірте, за цим буде найвідвертіше зізнання, на яке здатна жінка! Неясне одне питання — як вам зустрітися?
— Вона була вашим гостем у цьому домі, — відповів я. — Чи не можете ви запросити її сюди, не кажучи їй про те, що вона побачиться тут зі мною?
— Чудово! — сказав містер Брефф. Відповівши одним словом на мою пропозицію, він знову пройшовся туди й сюди по кімнаті.
— Простіше кажучи, — продовжував він, — моя домівка повинна перетворитись на пастку для Речел з приманкою у вигляді запрошення від моєї дружини і дочок. Коли б ви не були Френкліном Блеком і коли б ця справа була хоч на волосину менш серйозною, ніж вона є, я категорично відмовився б. Але обставини склались так, що я твердо переконаний: сама Речел згодом буде вдячна мені за мою віроломність щодо неї в мій похилий вік. Вважайте мене своїм спільником. Речел буде запрошена провести день у нас, і вас вчасно буде повідомлено про це.
— Коли? Завтра?
— Завтра ми ще не встигнемо одержати від неї відповідь. Нехай буде післязавтра.
— А як я довідаюсь про це?
— Залишайтесь увесь вечір дома, і я сам заїду до вас.
Я щиро подякував йому за неоціненну допомогу, яку він мені подав, і, відмовившись від гостинного запрошення переночувати в Гемпстеді, повернувся на свою лондонську квартиру.
