Місячний камінь полностью

— Чи пам'ятаєте ви ті часи, Беттередж, — почав він, — коли батько мій намагався довести свої права на це горезвісне герцогство? Так от саме в цей час і повернувся з Індії мій дядько Гернкасл. Батько мій довідався, що в нього є якісь папери, які можуть стати в пригоді для його процесу. Він поїхав до полковника ніби привітати його з поверненням в Англію. Але полковника не так-то просто було обдурити. «Вам щось від мене потрібно, — сказав він, — інакше ви не наважилися б ризикувати своєю репутацією, завітавши до мене». Батько мій зрозумів, що йому більше нічого не залишається, як відверто признатися в усьому; він відразу ж сказав, що йому потрібні папери. Полковник попросив дати йому день на обмірковування. Відповідь його прийшла у вигляді надзвичайно дивного листа; його показав мені мій приятель, адвокат. Полковник почав з того, що він сам має просьбу до батька і пропонує йому дружню послугу за послугу. На війні йому поталанило (його власний вираз!) стати власником одного з найбільших у світі алмазів. Але в нього є підстави гадати, що ні він сам, ні його коштовний камінь не будуть у безпеці, — в жодному домі, у жодній частині світу, — якщо він залишить його при собі. За таких ризикованих обставин він і вирішив передати алмаз на зберігання іншій людині. Ця людина не наражатиметься на ризик. Вона може віддати коштовний камінь на зберігання в будь-яке місце — наприклад, банкірові чи ювелірові, в яких є спеціальний сейф для зберігання особливо цінних коштовностей. Її особиста відповідальність у цій справі буде пасивною. Вона одержуватиме — або сама, або через довірену особу — на заздалегідь умовлену адресу, у заздалегідь встановлені дні, щороку лист від полковника з простим повідомленням, що той ще живий. В разі ж, якщо лист не буде одержаний в умовлений день, мовчання полковника може бути вірною ознакою того, що його вбито. Тоді, — лише за цих обставин, — певні інструкції щодо подальшої долі алмаза, які в запечатаному вигляді зберігатимуться разом з ним, мають бути розпечатані й безумовно виконані. Якщо батько мій погодиться прийняти це дивне доручення, то папери полковника будуть віддані в його розпорядження. Ось що було в листі.

— Що ж зробив ваш батько, сер? — запитав я.

— Що він зробив? — повторив містер Френклін. — Я вам скажу, що він зробив. Він застосував неоціненну здатність, яка називається здоровим глуздом, до оцінки листа полковника. Він оголосив, що вся ця історія — чистісінька нісенітниця. Просто під час своїх мандрів по Індії полковник роздобув поганеньке скельце і прийняв його за алмаз. Що ж до побоювання бути вбитим і вжиття пересторог для збереження його життя і цього скельця, то нині дев'ятнадцяте сторіччя і кожній розсудливій людині варто лише звернутись до поліції. Полковник багато років уживає опій, і якщо єдиний спосіб дістати дорогоцінні папери полягає в тому, щоб сприйняти марення від вживання опію за факт, то батько мій був цілком готовий взяти на себе цю сміховинну відповідальність, тим охочіше, що особисто для нього вона не зв'язана ні з яким клопотом. Алмаз і запечатані інструкції віддали в комору банкіра, а листи полковника, які періодично повідомляли, що він живий, одержував і розпечатував стряпчий нашої сім'ї містер Брефф, довірена особа мого батька. Жодна розумна людина в подібному становищі не подивилася б на цю справу інакше. Нам тільки те й здається ймовірним, Беттередж, що узгоджується з нашим власним життєвим досвідом, і ми віримо романтиці тільки тоді, коли прочитаємо про неї в газеті.

Мені стало ясно, що сам містер Френклін вважає думку свого батька про полковника необачною й помилковою.

— А яка ваша думка про цю справу, сер? — запитав я.

— Дайте спершу покінчити з історією полковника, — відповів містер Френклін. — Для англійського розуму характерна відсутність системи, і ваше запитання, мій старий друже, є цього прикладом. Коли ми перестаємо виробляти машини, ми (в розумовому відношенні) найнеохайніший народ у всьому світі.

«Ось воно, закордонне виховання! — подумав я. Він, мабуть, у Франції навчився збиткуватись над власною нацією».

Тим часом містер Френклін знову взявся за перервану нитку розповіді й продовжував: