Говорили, що він, незважаючи на свою сміливість, нікому не признався, яким чином роздобув цю індійську коштовність. Він ніколи не намагався продати алмаз, — не потребував грошей і (знову треба віддати йому належне) не дорожив ними. Він нікому його не дарував і не показував жодній живій істоті. Одні казали, ніби він побоюється, щоб це не накликало на нього неприємностей з боку начальства; інші (які не знали справжнього характеру цієї людини) твердили, що він боявся показати алмаз, бо це могло коштувати йому життя.
В останніх чутках, можливо, і є частка правди. Було б несправедливо назвати його боягузом, але це факт, що життя його двічі наражалось на небезпеку в Індії, і всі твердо переконані, що причиною цього був Місячний камінь. Коли полковник повернувся в Англію і всі відвернулись від нього, це знову-таки приписувалось Місячному каменеві. Таємниця життя полковника заважала йому в усьому і, якщо так можна висловитись, вигнала його з середовища співвітчизників. Чоловіки не впускали його до своїх клубів; жінки (а їх було немало), з якими він хотів одружитись, відмовляли йому; друзі й родичі раптом ставали короткозорими, зустрічаючись із ним на вулиці.
Інші за таких скрутних обставин постаралися б виправдатись перед світом. Але поступитись, навіть коли він неправий і коли вся громадськість повстала проти нього, було не в звичках високоповажного Джона. Він тримав при собі алмаз в Індії, бажаючи цим показати, що не боїться бути вбитим. Залишив при собі алмаз і в Англії, бажаючи показати, що він зневажає громадську думку. Ось вам і портрет цієї людини, як на картині: характер, що йшов усьому наперекір, і обличчя хоч і красиве, але з диявольським виразом.
Час від часу до нас доходили найрізноманітніші чутки. Розповідали, що нібито він почав вживати опій; нібито він робить якісь дивні хімічні досліди; ніби він пиячить і розважається з найнепристойнішими людьми в найбрудніших кишлах Лондона. Як би там не було, полковник вів самітне, порочне, таємниче життя; один раз — лише один раз — після його повернення в Англію, я сам його бачив віч-на-віч.
Років за два до того часу, про який я зараз пишу, і років за півтора до своєї смерті полковник несподівано приїхав до міледі в Лондон. Це було в день народження міс Речел, двадцять першого червня, і в честь цього дня, як завжди, зібралися гості. Лакей прийшов сказати мені, що мене хоче бачити якийсь добродій. Ввійшовши в хол, я зустрів полковника — схудлого, постарілого, обідраного, виснаженого, але, як і раніше, зухвалого і злого.
— Ідіть до моєї сестри, — сказав він, — і повідомте, що я приїхав поздоровити мою племінницю з днем народження.
Він уже кілька разів намагався листовно примиритися з міледі, лише для того (я в цьому твердо переконаний), щоб зробити їй неприємність. Але до нас у дім він прийшов уперше. Мені кортіло сказати йому, що в міледі гості. Але диявольський вираз його обличчя злякав мене. Я пішов передати його доручення і, за власним його бажанням, залишив полковника чекати відповіді в холі. Слуги витріщились на нього, стоячи віддалік, наче він був ходячою руйнівною машиною, начиненою порохом і ядрами, і міг щохвилини вибухнути серед них.
У міледі теж є крупинка — не більше — фамільної гарячковості.
— Скажіть полковникові Гернкаслу, — відповіла вона, коли я передав їй доручення її брата, — що міс Веріндер зайнята, а я не хочу його бачити.
Я намагався умовити міледі дати ввічливу відповідь, знаючи, що полковник не схильний до тієї стриманості, якою звичайно володіють джентльмени. Зовсім даремно! Фамільна гарячковість обернулась тепер проти мене.
— Коли мені потрібна ваша порада, — сказала міледі, — ви знаєте, я сама звертаюсь по неї. А зараз я у вас не прошу поради.
Я пішов з цим дорученням, взявши на себе сміливість передати його в новому й виправленому вигляді.
— Міледі і міс Речел жалкують, що вони зайняті, полковнику, — сказав я, — і просять вибачити за те, що вони не матимуть честі побачитися з вами.
Я сподівався від нього вибуху навіть при тій ввічливості, з якою я передав відповідь міледі. На мій подив, нічого подібного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши ці слова з неприродним спокоєм. Очі його, сірі, блискучі, з хвилину були звернуті на мене; потім він засміявся Сміявся не вголос, як інші люди — сміх його бринів десь всередині тихо, зловтішно із страшною люттю.
— Дякую вам Беттередж, — промовив він, — я пам'ятатиму день народження моєї племінниці.
З цими словами він повернувся й вийшов з будинку
