Прибуття екіпажів ніби послужило початком для дощу. Він так линув, наче мав намір не вщухати до ранку. За винятком лікаря, на якого чекав відкритий екіпаж, решта гостей поїхала додому в затишних каретах. Я висловив по­боювання містерові Кенді, коли б він не промок до са­місіньких кісток. А він мені відповів, що дивується, як це я дожив до своїх років і не знаю, що шкіра лікаря непро­мокальна. Він поїхав під дощем, сміючись із свого власного жартику, і ми, таким чином, здихалися наших обідніх гостей.

Тепер лишається розповісти історію цієї ночі.

<p>Розділ XI</p>

 Коли останній з гостей поїхав додому, я повернувся в хол і знайшов Самюеля біля бокового столика. Він готував коньяк і содову воду. З вітальні вийшли міледі і міс Речел у супроводі двох джентльменів. Містер Годфрі випив коньяку з содовою водою. Містер Френклін нічого не пив. Він сів; вигляд у нього був надзвичайно стомлений. Напевно, розмова в цей урочистий день змучила його.

Міледі, обернувшись, щоб побажати їм на добраніч, пиль­но подивилась на подарунок нечестивого полковника, по­дарунок, що сяяв на платті її доньки.

—  Речел, — сказала вона,—  куди ти сховаєш на ніч свій алмаз?

Міс Речел була в надзвичайно піднесеному настрої, саме в такому настрої, коли хочеться говорити нісенітниці і вперто відстоювати їх, як щось розумне, — що, може, до­водилось вам помічати у молодих дівчат, коли нерви їхні збуджені в кінці дня, переповненого сильними від­чуттями. Спочатку вона заявила, що не знає, куди схо­вати алмаз. Потім сказала: «Звичайно, покладу на стіл по­ряд з іншими речами». Далі збагнула, що алмаз може засяяти сам по собі своїм дивним місячним світлом у темряві й налякати її вночі. Нарешті, згадала про індуську шафку, що стояла в її вітальні, і зараз же вирішила схо­вати індійський алмаз в індуську шафку, щоб дати можли­вість двом чудесним туземним витворам намилуватися один одним. Мати, яка терпляче слухала всі ці нісенітниці, нарешті втрутилась і спинила Речел.

—  Моя люба, адже твоя індуська шафка не зами­кається, — сказала міледі.

—  О, господи, мамо! — вигукнула міс Речел. — Та хі­ба ж ми в готелі? Хіба ж у нас удома є злодії?

Не звертаючи уваги на цю химерну відповідь, міледі побажала джентльменам на добраніч, потім обернулась до міс Речел і поцілувала її.

—  А чому б тобі не віддати мені твій алмаз на схоро­ну? — спитала вона.

Міс Речел сприйняла ці слова так, як сприйняла б десять років тому пропозицію розлучитися з новою лялькою. Міледі зрозуміла, що цього вечора її ні в чому не пе­реконаєш.

—  Зайдеш до мене, Речел, як тільки встанеш вранці, — сказала вона, — я маю тобі дещо сказати.

З цими словами міледі повільним кроком пішла до себе, глибоко замислившись і, по всьому видно, не дуже задово­лена напрямом, який прийняли її думки.

Вслід за нею попрощалась і міс Речел. Спочатку вона потисла руку містерові Годфрі, що стояв на другому кінці зали, розглядаючи картину на стіні. Потім повернулась до містера Френкліна, який все ще мовчки і стомлено сидів у кутку.

Про що вони розмовляли між собою, не можу сказати. Але, стоячи біля дубової рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш ніж піти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, пода­рований їй містером Френкліном, і показала йому з усміш­кою, яка безсумнівно означала щось не зовсім звичайне. Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненість, і я почав думати, що, можливо, Пенелопа й має рацію щодо почуттів її панночки.

Тільки-но міс Речел перестала засліплювати містера Френкліна, він помітив і мене. Його непостійні звичаї, що раз у раз мінялися, вже встигли змінитися і щодо індусів.

—  Беттередж, — сказав він, — я майже ладен припустити, що занадто серйозного значення надав словам містера Мартуета, коли ми розмовляли в чагарнику. Хотів би я знати, чи не почастував він нас байками, якими так люб­лять хизуватись мандрівники? Невже ви справді вирішили спустити собак?

—  Я зніму з них ошийники, сер, — відповів я, — і дам їм досхочу побігати вночі, якщо вони почують чужий слід.

—  Гаразд, — сказав містер Френклін. — А тоді ми поди­вимось, що нам робити завтра. Я зовсім не збираюсь лякати тітку, Беттередж, без серйозної причини. На до­браніч!

Він здавався таким стомленим і блідим, коли кивнув мені головою і взяв свічку, щоб іти наверх, що я насмілився порадити йому випити на ніч коньяку з содовою водою. Містер Годфрі, що підійшов до нас з другого кінця кімнати, підтримав мене. Він у дуже лагідному, товариському тоні почав умовляти містера Френкліна випити що-небудь перед сном.

Я згадую про ці незначні обставини тому, що після всього баченого й почутого мною цього дня мені було приємно відзначити, що обидва наші джентльмени знову в хороших стосунках, як і раніше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вітальні) і суперництво в здобутті прихильності міс Речел, напевно, не привели до серйозної сварки. Адже вони обоє мали добру вдачу, бо ж були світськими людь­ми. А позитивною якістю людей високого звання є те, що вони ніколи так не сперечаються між собою, як люди не­знатні.

Перейти на страницу:

Похожие книги