Прибуття екіпажів ніби послужило початком для дощу. Він так линув, наче мав намір не вщухати до ранку. За винятком лікаря, на якого чекав відкритий екіпаж, решта гостей поїхала додому в затишних каретах. Я висловив побоювання містерові Кенді, коли б він не промок до самісіньких кісток. А він мені відповів, що дивується, як це я дожив до своїх років і не знаю, що шкіра лікаря непромокальна. Він поїхав під дощем, сміючись із свого власного жартику, і ми, таким чином, здихалися наших обідніх гостей.
Тепер лишається розповісти історію цієї ночі.
Коли останній з гостей поїхав додому, я повернувся в хол і знайшов Самюеля біля бокового столика. Він готував коньяк і содову воду. З вітальні вийшли міледі і міс Речел у супроводі двох джентльменів. Містер Годфрі випив коньяку з содовою водою. Містер Френклін нічого не пив. Він сів; вигляд у нього був надзвичайно стомлений. Напевно, розмова в цей урочистий день змучила його.
Міледі, обернувшись, щоб побажати їм на добраніч, пильно подивилась на подарунок нечестивого полковника, подарунок, що сяяв на платті її доньки.
— Речел, — сказала вона,— куди ти сховаєш на ніч свій алмаз?
Міс Речел була в надзвичайно піднесеному настрої, саме в такому настрої, коли хочеться говорити нісенітниці і вперто відстоювати їх, як щось розумне, — що, може, доводилось вам помічати у молодих дівчат, коли нерви їхні збуджені в кінці дня, переповненого сильними відчуттями. Спочатку вона заявила, що не знає, куди сховати алмаз. Потім сказала: «Звичайно, покладу на стіл поряд з іншими речами». Далі збагнула, що алмаз може засяяти сам по собі своїм дивним місячним світлом у темряві й налякати її вночі. Нарешті, згадала про індуську шафку, що стояла в її вітальні, і зараз же вирішила сховати індійський алмаз в індуську шафку, щоб дати можливість двом чудесним туземним витворам намилуватися один одним. Мати, яка терпляче слухала всі ці нісенітниці, нарешті втрутилась і спинила Речел.
— Моя люба, адже твоя індуська шафка не замикається, — сказала міледі.
— О, господи, мамо! — вигукнула міс Речел. — Та хіба ж ми в готелі? Хіба ж у нас удома є злодії?
Не звертаючи уваги на цю химерну відповідь, міледі побажала джентльменам на добраніч, потім обернулась до міс Речел і поцілувала її.
— А чому б тобі не віддати мені твій алмаз на схорону? — спитала вона.
Міс Речел сприйняла ці слова так, як сприйняла б десять років тому пропозицію розлучитися з новою лялькою. Міледі зрозуміла, що цього вечора її ні в чому не переконаєш.
— Зайдеш до мене, Речел, як тільки встанеш вранці, — сказала вона, — я маю тобі дещо сказати.
З цими словами міледі повільним кроком пішла до себе, глибоко замислившись і, по всьому видно, не дуже задоволена напрямом, який прийняли її думки.
Вслід за нею попрощалась і міс Речел. Спочатку вона потисла руку містерові Годфрі, що стояв на другому кінці зали, розглядаючи картину на стіні. Потім повернулась до містера Френкліна, який все ще мовчки і стомлено сидів у кутку.
Про що вони розмовляли між собою, не можу сказати. Але, стоячи біля дубової рами, в яку вправлено велике дзеркало, я побачив у ньому, як Речел, перш ніж піти спати, крадькома вийняла з-за корсажа медальйон, подарований їй містером Френкліном, і показала йому з усмішкою, яка безсумнівно означала щось не зовсім звичайне. Цей випадок трохи похитнув мою попередню впевненість, і я почав думати, що, можливо, Пенелопа й має рацію щодо почуттів її панночки.
Тільки-но міс Речел перестала засліплювати містера Френкліна, він помітив і мене. Його непостійні звичаї, що раз у раз мінялися, вже встигли змінитися і щодо індусів.
— Беттередж, — сказав він, — я майже ладен припустити, що занадто серйозного значення надав словам містера Мартуета, коли ми розмовляли в чагарнику. Хотів би я знати, чи не почастував він нас байками, якими так люблять хизуватись мандрівники? Невже ви справді вирішили спустити собак?
— Я зніму з них ошийники, сер, — відповів я, — і дам їм досхочу побігати вночі, якщо вони почують чужий слід.
— Гаразд, — сказав містер Френклін. — А тоді ми подивимось, що нам робити завтра. Я зовсім не збираюсь лякати тітку, Беттередж, без серйозної причини. На добраніч!
Він здавався таким стомленим і блідим, коли кивнув мені головою і взяв свічку, щоб іти наверх, що я насмілився порадити йому випити на ніч коньяку з содовою водою. Містер Годфрі, що підійшов до нас з другого кінця кімнати, підтримав мене. Він у дуже лагідному, товариському тоні почав умовляти містера Френкліна випити що-небудь перед сном.
Я згадую про ці незначні обставини тому, що після всього баченого й почутого мною цього дня мені було приємно відзначити, що обидва наші джентльмени знову в хороших стосунках, як і раніше. Їхня словесна битва (яку чула Пенелопа у вітальні) і суперництво в здобутті прихильності міс Речел, напевно, не привели до серйозної сварки. Адже вони обоє мали добру вдачу, бо ж були світськими людьми. А позитивною якістю людей високого звання є те, що вони ніколи так не сперечаються між собою, як люди незнатні.
