Навіть ангельське терпіння містера Годфрі, як ви бачите, урвалось від переслідування, якого він зазнав. Я не насмілюся сказати, що спрямовувало запитання міс Веріндер: розбещена цікавість чи невгамовний страх? Я лише зауважу, що тільки-но містер Годфрі спробував піднятись після того, як він дав їй такі вичерпні відповіді, вона справді взяла його за плечі і штовхнула назад на стілець.
О, не кажіть, що це непристойно, навіть не натякайте на те, що таку поведінку можна пояснити лише жахом, що його почуває злочинець. Ми не повинні судити інших. Мої християнські друзі, так, справді, так, ми не повинні судити інших!
Вона і далі безсоромно сипала запитання. Ті, хто ретельно вивчають біблію, неодмінно згадають, як згадала і я, сліпих дітей диявола, котрі продовжували безсоромно свої оргії ще до потопу.
— Я б хотіла дещо знати про містера Люкера, Годфрі.
— Знову мені не щастить, Речел. Ніхто менше за мене не знає про містера Люкера.
— Ви ніколи не бачили його до того, як зустрілися з ним випадково в банку?
— Ніколи.
— А пізніше ви бачили його?
— Так, нас допитували і разом, і поодинці в поліції.
— У містера Люкера, здається, украли розписку, яку він одержав від свого банкіра? Що це була за розписка?
— На якийсь коштовний камінь, що його він здав на збереження в банк.
— Про це і в газетах було сказано. Можливо, цього й досить для широкого кола читачів, але для мене — замало. В розписці банкіра мало бути сказано, що це за коштовний камінь.
— У розписці банкіра, Речел, як мені говорили, нічого про це не було сказано. Коштовний камінь належить містерові Люкеру, зданий ним на збереження, опечатаний його печаткою і може бути виданий назад лише містерові Люкеру особисто. Такою є форма, і це все, що я знаю про неї.
Речел помовчала трохи після того, як він усе це сказав. Глянула на матір і зітхнула. Потім знову перевела погляд на містера Годфрі й повела далі:
— Деякі наші приватні домашні справи, — сказала вона, — здається, теж потрапили в газети?
— На мій превеликий жаль, мушу сказати, що це справді так.
— І дехто з нероб, абсолютно чужих нам людей, намагається встановити зв'язок між тим, що скоїлось у нас удома в Йоркшірі, і тим, що сталося після цього тут, у Лондоні?
— Боюсь, що цікавість публіки спрямована саме в цей бік.
— Люди кажуть, що троє невідомих, котрі вчинили наругу над вами й містером Люкером, — це ті самі індуси, вони запевняють також, що й коштовний камінь...
Тут вона зупинилась. Речел блідішала на очах. Незвичайно чорне волосся дівчини зробило блідість її, за контрастом, такою страшною, що ми всі подумали — вона ось-ось знепритомніє, зупинившись на середині свого запитання. Дорогий містер Годфрі вдруге зробив спробу залишити свій стілець. Моя тітонька благала Речел не говорити більше. Я слідом за тітонькою поспішила на допомогу їй із скромними примирливими ліками у вигляді склянки з нюхальною сіллю. Але ніхто з нас не мав ні найменшого впливу на неї. Нараз пролунало:
— Годфрі, лишайтесь на своєму місці. Мамо, немає ніякої причини тривожитись за мене. Клак, ви помираєте від нетерпіння почути кінець, — я не знепритомнію спеціально для того, щоб зробити вам послугу.
Саме такими були її слова, записані мною в щоденнику відразу ж після того, як я повернулась додому.
Речел знову звернулась до містера Годфрі. З упертістю, яку страшно було бачити, вона знову повернулась до того запитання, на якому зупинилась, і закінчила такими словами:
— Я сказала вам хвилину тому про те, що говорять люди у певних колах. Скажіть мені відверто, Годфрі, чи говорить хто-небудь, що коштовна річ містера Люкера — це і є Місячний камінь?
Як тільки було згадано про Місячний камінь, я побачила раптову зміну в моєму чудовому другові. Обличчя його потемніло. Він утратив притаманну йому м'якість у поводженні, яка була найбільшою його чарівністю. А його відповідь переповнилась благородним обуренням.
— Вони таки говорять про
Поки він говорив, Речел дивилась на нього якось дивно, не можу сказати, як саме, та вельми дивно. А коли він закінчив, вона сказала:
— Коли взяти до уваги, що містер Люкер лише випадковий ваш знайомий, то ви щось надто запально відстоюєте його інтереси, Годфрі.
Мій обдарований друг дав їй одну з найбільш справді євангельських відповідей, які я будь-коли чула:
— Сподіваюсь, Речел, я палко відстоюю інтереси всіх скривджених, — відповів він.
Тон, яким були сказані ці слова, міг би розтопити камінь. Але — о друзі мої! — що таке твердість каменя? Ніщо перед твердістю духовно не відродженого серця. Вона пирхнула. Я червонію, згадуючи це, — вона пирхнула прямо йому в обличчя.
