— Показуйте її скрізь, не думайте про мене, — сказала Речел, подаючи йому заяву. — Боюсь, Годфрі, що я не була до вас справедлива досі в своїх думках. Ви не такий егоїст, ви значно кращий, ніж я думала. Заходьте до нас, коли зможете, і я постараюся загладити несправедливість, якої ви зазнали через мене.
Вона подала йому руку. О! Яка жалюгідна й низька наша натура! На жаль, містер Годфрі не тільки забувся настільки, що поцілував їй руку — більше того, він відповів їй ніжним тоном, який у даному разі сам собою був гріховний:
— Я прийду, люба, з умовою, — сказав він, — що ми не будемо більше говорити про цю ненависну річ.
Раніш, ніж хто-небудь з нас встиг промовити хоч слово, нас вразив сильний стукіт у двері з вулиці. Я глянула у вікно і побачила Мирське, Плоть і Диявола перед самим будинком у вигляді карети й коней, напудреного лакея і трьох жінок, одягнених так сміливо, що я чогось подібного в своєму житті не зустрічала.
Речел здригнулася, але вмить опанувала себе. Вона пройшла через усю кімнату й підійшла до матінки.
— Вони заїхали взяти мене на виставку квітів, — сказала вона. — Одне словечко, мамо, перш ніж я піду. Чи не завдала я вам горя?
(Чи повинні ми висловлювати співчуття або виправдувати низькі моральні почуття, які дозволили поставити подібне запитання після того, що сталось? Я схильна на прощення. Зжальмося).
Краплі зробили своє — колір обличчя моєї бідолашної тітоньки знову став звичайним.
— Ні, ні, моя мила, — відповіла вона. — Їдь із своїми друзями й розвеселися трохи.
Дочка нахилилась до неї й поцілувала її.
Я відійшла від вікна й була вже біля дверей, коли Речел збиралася вийти з кімнати. І раптом сталася нова зміна — вона заплакала. Я з інтересом спостерігала за несподіваним пом'якшенням цього жорстокого серця. Я вже була схильна сказати їй кілька серйозних слів. На жаль, моя симпатія, викликана добрими намірами, лише образила її.
— З якої речі ви співчуваєте мені? — спитала вона гірким шепотом, прямуючи до дверей. — Хіба ви не бачите, що я щаслива? Я їду на виставку квітів, Клак, і в мене найкрасивіший капелюшок на весь Лондон.
Вона завершила всю цю насмішку, пославши мені поцілунок рукою, й вискочила з кімнати.
Я думаю, що змогла б описати кількома словами свій жаль, який я відчула до цієї нещасної й зіпсованої дівчини. Та я майже така ж багата на слова, як і на гроші. Дозвольте мені сказати: моє серце стікало кров'ю через неї.
Повернувшись до того місця, де сиділа моя тітонька, я помітила, що люб'язний містер Годфрі щось шукає тихенько і тут, і там — у різних кутках кімнати. Перш ніж я встигла запропонувати йому свою допомогу, він уже знайшов те, що шукав. Потім повернувся до своєї тітоньки й до мене з заявою про свою невинність в одній руці і з коробочкою сірників у другій.
— Люба тітусю, невеличка змова, — сказав він. — Дорога міс Клак, благочестивий обман може пробачити навіть ваша висока моральна прямота! Прошу вас залишити Речел переконаною, що я приймаю благородну самопожертву, з якою вона підписала цей папір. І прошу вас бути свідками того, що я знищив цей папірець у вашій присутності, перш ніж залишити цю кімнату!
Він запалив сірник і спалив папір на тарілці, що стояла на столі.
— Невеличка неприємність, що сталася зі мною, — дрібниця, — зауважив він. — Значно важливіше — вберегти її добре ім'я від світської чуми. Ось! Перед нами невеличка невинна купка попелу; наша мила вразлива Речел ніколи не дізнається про те, що ми зробили! Як ви почуваєте себе, мої любі друзі? Що у вас на душі? Щодо мене, бідолашного, то в мене так легко на душі, як у маленького хлопчика!
Він засяяв своєю прекрасною посмішкою; простягнув одну руку тітоньці, а другу мені. Я була так вражена його благородною поведінкою, що й слова не вимовила. Тільки заплющила очі і в якомусь містичному самозабутті піднесла його руку до своїх губ. А він прошепотів ніжне заперечення. О порив, чистий, неземний порив цієї хвилини! Я сіла, сама не знаю, на що, забувши абсолютно про все в своєму захваті. Коли я знову розплющила очі, то ніби спустилася з небес на землю. В кімнаті нікого не було, крім тітоньки моєї. Він пішов.
Мені хотілося б поставити на цьому крапку, закінчивши розповідь на благородному вчинку містера Годфрі. Та, на жаль, залишається ще багато, дуже багато, про що я мушу писати під немилосердним фінансовим тиском чека містера Френкліна Блека. А жахливим викриттям, які стались у вівторок під час мого візиту на Монтег'ю-сквері, не було кінця.
Лишившись наодинці з леді Веріндер, я, цілком природно, запитала її про здоров'я, делікатно нагадавши, що було дуже дивним її бажання приховати від дочки свій припадок і прийняті ліки.
Відповідь моєї тітоньки вельми здивувала мене.
— Друзілло, — сказала вона (якщо я не згадувала, що моє християнське ім'я Друзілла, то дозвольте мені сказати про це зараз), — ви зачепили, без усякого лихого заміру, я певна, дуже болючу тему.
